90.

— Але ж я буду далеко і не встигну втрутитися, якщо щось станеться! — витріщився на неї інспектор.

— От і добре! Що нам потрібно, так це ваше невтручання! Займіть позицію стороннього спостерігача та збирайте матеріал для вашого звіту! А під ногами у мене більше не плутайтеся, інакше я перетворю вас… на рибу! І кину із урвища! Засвоїли?

— Не маєте права! Я!

— Так-так, ваш монолог про державну службу ми чули не раз. Але ж ніхто не дізнається! — Феліцата недобре посміхнулася.

— Помиляєтесь! — інспектор навіть піднявся навшпиньки від власної значущості. — Скориставшись вимушеною затримкою у Мортімер-холі, яку ви підступно мені влаштували, я зв'язався зі своїми наймачами, доповів, як просувається справа, і придбав заодно маленький передавач, який дозволяє постійно стежити, чи я жив і де перебуваю. Це потрібно для успіху моєї місії!

— Ваш передавач уживлений у кров? — почув інспектор голос Рокхарта і підстрибнув від несподіванки. — Тільки у цьому випадку він справді надійний.

— Так! Це «наножучок». Остання модель. Звідки тут? Ми ж попрощалися!

— Так, попрощалися, — Рок усміхнувся трьом колегам. — Інспектор чомусь думав, що якщо він без запрошення пішов за вами, то я не піду за ним. Не знаю, звідки такі думки? Вибачте, не хотів вас налякати.

Рокхарт ковзнув повз інспектора, поцілував руку Феліцаті і винувато зашепотів їй:

— Слово честі, я затримав його скільки міг! Я бачив, що він ішов за вами до вежі і не хотів, щоб вам заважав інспектор. Але мої дії у рамках закону безсилі проти цієї людини! Може, варто його вбити?

— Дякую, Року, ти розумник! — кокетливо відповіла Феліцата. — Про решту подумаємо згодом.

— Що ж, якщо зберегти щось у таємниці тут взагалі неможливо, я дивуюся, як привид досі не спійманий і навіть не розкритий, яким чином він викрадає дівчат! Гаразд, доведеться діяти відкрито.

Тримайте! — вона роздала ученицям уже знайомі нам уламки гірського кришталю, собі взяла третій кристал, на підставі перешкод прогнала інспектора подалі і попросила Рока за ним стежити, щоб не завадив пошуку.

Три чарівниці зійшли на низький ганок вежі, стали спиною до товстих дубових дверей, окованих залізними смугами, тримали на витягнутій руці кристали пошуку і водили долонями у повітрі, шукаючи той напрямок, де кришталь засвітиться найяскравіше.

Кристали підтверджували найгірше припущення Феліцати, вказуючи на саму вежу. Але чарівниці вперто продовжували пошук, відходячи усе далі.

І ось, коли відстань між вежею та пансіоном стала абсолютно рівною, тьмяний вогник усередині кристалів чітко метнувся, навіть начебто роздвоївся, і в міру наближення до «Мокрих каменів», указував уже на пансіон, а не на вежу.

Припущення про те, щонайменше одна частина ордену Рогу зберігається у цьому пансіоні, можливо, серед піратської спадщини Морсії, або привезена випадково кимось із гостей, теж підтвердилося. Але про свої висновки Феліцата не сказала навіть Рокхарту, не те що не збиралася посвячувати у подробиці інспектора. А учениці уже й самі зрозуміли, у чому справа.