84.

Зате Ларрі пам'ятав про свої обов'язки дворецького куди краще за сову. Коли учениці вже приєдналися до наставниці і з апетитом уплітали величезну яєчню, саме папуга попередив усіх про вторгнення у їдальню небажаного обличчя.

— На абор-р-рдаж!! — загорлав він, зависнувши у повітрі перед інспектором Клейном і намагаючись загальмувати рух громадського захисника у бік столика чаклунів.

— Забирайся! Апчхи!! Невиховане чудовисько! — замахав руками Супер-Клейн і витяг із кишені величезну хустку: — Киш! У мене алергія та пір’я!

Ларрі очевидно зрозумів і сильніше замахав крилами, щоб пух летів інспектору.

— А-а-пчхи! Апчхи! — громадський захисник страждав, втрачав темні окуляри із кожним чихом, але героїчно долав усі перешкоди, просуваючись до мети. Він уже помітив Феліцату і ніхто і ніщо не міг звернути його із обраного шляху.

— Як ви могли? — патетично й дуже мерзенно вигукнув він. — Ви кинули мене! Мене мало не з'їли якісь кровожерливі птварюки, поки я дістався до вас!

— Але я бачу, ви не надто постраждали у дорозі, — життєрадісно посміхнулася йому Феліцата. — Рада вітати! Набагато небезпечніше тут, на місці! І вас про це попереджали! Ви ночували у Мортімері? Ось бачите, я лише дбала про вашу безпеку! Не хотілося, щоб ви їхали разом із нами уночі через болота… Це ж не ваш жереб! Навіщо марний ризик?

— Я зобов'язаний роздділити з ваами пбудь-який ризик! — інспектор тер очі, що сльозилися, і сморкався. — Апчхи! Заберіть же це чубдовисько! Чому тут інший бптах? У вас же була сова!

— Ми тут зовсім ні до чого, — безневинно посміхалися підопічні інспектора. — Цей папуга улюбленець господині пансіону. Може, вам пошукати інший готель?

— Ні за що! Бо за інсдрукції я маю бути поряд з ваами! — Супер-Клейна неможливо було зупинити у його прагненні дотримуватися інструкцій.

— Ну, тоді хоча б займіть інший столик. Вам зручно буде спостерігати за нами, а папуга та його господиня будуть від вас трохи далі.

— Сбасибі… Абчхи! Мапбуть, ви є праби.

Захисник забрався за найдальший столик під внутрішньою стінкою без вікон, але звідти око не спускав із підопічних.

— Хоч стіл відвоювали, — зітхнули учениці Феліцати. — А Морсі намагалася поселити його подалі від нас.

— Бачите, у всьому є плюси! — життєрадісно кивнула Феліцата. — А тепер ще алергія на пір'я… Це засіб боротьби із інспектором за нас майже постійно!

— Що там за шум зовні? — занепокоїлися новенькі у пансіоні. Інші гості оглядалися із непідробною цікавістю, явно готові до появи чогось цікавого. Служниці помітно пожвавішали, і Ларрі полетів у коридор, зустрічати прибулих.

— Стр-ронг! — кричав папуга. — Стр-ронг!

І цей сигнал розуміли усі старожили.

У холі шумів натовп, не менше дюжини чоловічих голосів і кроків. Але його легко перекривав один гучний голос, як у ярмаркового зазивали або королівського герольда. Для оперного баритона голос був надто «вуличним». Чути, що його володар швидше командував полком вояк, ніж співав на сцені. Шумна група чоловіків, одягнених як золотошукачі, але радісніші і веселіші, ніж усі, кого бачили у цій залі учора за вечерею, ввалилася до їдальні, на ходу вітаючи знайомих, зриваючи шапки із поваги перед господинею і на різні голоси замовляючи чергову страву.

— Егей, Морсі! Моя чарівнице! Неси нам королівський сніданок і не шкодуй рому та бренді! Є що відзначити! — наказав той самий голос ватажка.

Височіючи над усіма попереду йшов великий чоловік середнього віку із обвітреним обличчям мандрівника, але не фермера. У такій же замащеній глиною і болотяним тином сорочці, у такому ж жилеті із буйволової шкіри, у грубих штанях і брудних черевиках, як інші золотошукачі, але він виглядав набагато витонченіше. Наче цей одяг — костюм для головної ролі у великому кіно, і кожен штрих у ньому не випадковий, а зроблений рукою художника.