79.

— А пес у нього є? — напружено спитала Феліцата. — Хоч би тінь, теж привид?

— Ніхто не бачив у нього ні собаки, ні сокола, ні коня. Брехати не буду, і сама не бачила, — похитала головою Морсі. — А болотяні пси та інша живність його пристрасть як не люблять! Просто скажені при його наближенні робляться. Скільки пошукових загонів назад повертали, коли у них коні та собаки-слідопити шаленіли, не порахувати! А бідолахам, хто потрапив у його лапи, вже не допоможеш, навіщо, справді, й іншим людям гинути?

— Його жертви спершу зникають, а потім…? Їх знаходять мертвими? — Інга здригнулася, але не могла не спитати.

— Ні, зовсім не знаходять. У тому й його почерк. Якби інший душогубець, крім Мисливця, він залишив би слід. Або бодай одне тіло знайшли. За стільки століть! А його жертви не повертаються... Та не будемо зараз про це, встигнемо ще, наслухаєтеся місцевих легенд! Наразі поспати вам потрібно із дороги. Завтра, як захочете, я вам докладніше розповім.

— Дякую, Морсі. Все було так чудово! — Феліцата притиснула обидві руки до серця, згадуючи бенкет. — Нам ще скромно по маленькому шматочку пудингу і по чашці чаю, і все! На сьогодні справді достатньо вражень.

— Як? Дівчата не залишаться на танці? — здивувалася Морсія. — Я думала, ви ще дві години побудете у нашій компанії… Ну, якщо дуже втомилися, тоді звичайно… Зараз накажу подати чай. Не турбуйтесь, у вашому крилі танці не чутно. Доброї ночі! Так! І зачиніть вікна!! По-справжньому, як ви вмієте, Феліцата. Вітер сьогодні холодний, але справа не в ньому. Привид вежі ночами не мовчить. Не хочу, щоб він не дав вам виспатися першої ночі.