78.

— Мор-р-р-рсі, Мор-р-рсі! — зворушливо заворкував папуга, ніби у його роді були суцільні поштові голуби, і жодного пірата. Господиня знехотя почухала йому шию. Ларрі так терся об руку, що було ясно, без частування і ласки не відчепиться.

— То ви... дочка морського капітана? — В очах Інги ясно читалася велика любов до піратських романів.

— Скажи прямо, пірата, — хмикнула Морсі. — Загалом у папочки був королівський каперський патент, ми охороняли морські кордони Альбіону, борючись іноді із такими чудовиськами, що викуповували інші вільності. Ця професія називається «вільний капітан», але, зрозуміло, інакше, ніж «пірат», ніхто не говорить. Я не серджуся.

— Але у вас і прізвище — Флінт. Сподіваюся, коком на вашому судні служив не одноногий Джон Сіль… — усміхнулася Марина.

— Сільвер? Ну, ви скажете! — голосно зареготала Морсі. — Тато його на борт не пустив би! Навіть на гарматний постріл до борту старий Сільвер до нас не наблизився б! Такий пройдисвіт! Та й Флінт його вигнав, якщо мені не зраджує пам'ять! Та ми тут зовсім ні до чого, це мене місцеві так прозвали. Для них усі пірати із команди Флінта, а якщо вже капітан.

Мого батька звали Джон Сейлор, я по-справжньому Морсія Сейлор. Це вже коли пансіон купила, усі, не змовляючись, стали кликати мене міс Флінт. Та я не заперечувала особливо, для реклами зручно! Хоча у нас бачите яка публіка? Суцільні сухопутні щури, шукачі скарбів! Ризикують по болотах, псів годують. Через привид золотоносний цей район, чимало ям із монетами різних століть знаходили. Ось і нишпорять.

— А що сталося, як не секрет? Як ви оселилися на цьому березі? Через кохання? Чи ваш корабель розбився об ці скелі? — не могли стримати цікавості гості. — Ех, якби мій тато був вільним капітаном! — замріяно зітхнула Феліцата. — Він був лише рибалкою, і тільки на старості купив рибну крамницю.

— Не найгірший промисел! — схвалила Морсія. — Принаймні, шановна людина була, правда? І помер у своєму ліжку, я гадаю? А мій тато зник безвісти. Ви вгадали, дівчата. Правда, наш корабель не розбився, але нас так потріпало у останньому бою, а потім і штормом, що коли ми причалили у крихітній бухті біля цих скель, на п'ятачку, де ледве вистачало місця для багаття, наш «Безстрашний» уже годився тільки на дрова. .

Добиратися до берега довелося вплав, шлюпок не було. Із команди залишилося лише п'ятеро, вважаючи мене і Ларрі. Батько вірив, що я зможу вести самостійне життя. Він залишив мені папугу для компанії та скриньку, щоб вистачило на рік-два безбідного життя. Радив купити якийсь готель або у крайньому випадку збудувати нічліжку для старателів. Про те, що цей берег «золотий» чутки ходили, але що тут бродить привид… Я дізналася про це трохи пізніше, коли залишилася одна. Тато із двома матросами вирушив заробляти гроші на нове судно. Вони найнялися у Верескорті на якесь судно, до знайомого капітана… Але минуло вже понад десять років, він так і не повернувся. Я намагалася дізнатися у порту і нашою піратською поштою, та все марно.

Туристів тут справді хоч греблю гати, власники пансіонів не бідують. Я вдало купила «Мокрі каміння» і не жалкую про цю угоду досі. Нудьгувати тут ніколи не доводиться. Ось тільки Мисливець... Я ж сама дивом від нього врятувалась! Тільки Ларрі треба дякувати. Почув привида, зчинив тривогу... Сама не знаю, як я добігла до якоїсь ферми. Але добрі люди відчинили двері, а вже потім, як відігріли та напоїли чаєм, сказали, як мені пощастило і що за чудовисько за мною гналося.

— А як він виглядав? — затамувавши подих юні гості слухали розповідь доньки пірата.

— Мисливець? Та як мисливець. Капелюх із пером, високі чоботи, за спиною рушниця або щось на зразок арбалета, не розглела. Тільки видно, що не людина. Занадто високий, контури фігури пливуть і злегка світяться, і обличчя немає! Просто темна пляма туману під капелюхом, замість обличчя, ось що найжахливіше! За десять кроків і не видно, що привид, а вже ближче...