74.

— Інго, зроби віконце із твого боку, — веліла Феліцата. — Тільки не дірку, а прозоре.

Коли стіна посвітлішала, вони побачили, як летить серед заростей осоки і яскравих болотяних купин Плюшка, важко провисаючи під чотириногим вантажем. Усі собаки, скільки їх було, коричневою живою лавиною лилися за нею, «бурлячи» на перекатах, наче гірська річка, коли доводилося огинати повалені дерева або кущі. Плюшка віднесла щеняти так далеко, як вистачило сил, і кинула його на м'яку подушку чергової отруйно-зеленої купини. Вся зграя кинулася туди, утворивши у результаті велике вируюче озеро і зайвий раз викупавши цуценя у болоті, але про переслідування вони поки не думали.

Невідомо, коли у кровожерливих болотяних псах прокинулася б жадоба помсти за нанесену образу, або навпаки, вони були б вдячні за те, що маленького повернули неушкодженим, і припинили б гонитву, — перевіряти це не хотілося.

Копити коней і передні колеса двоколки якраз ступили на твердий ґрунт лісової стежки. Чавкати при кожному русі перестало, містки зникли. Болотяний луг залишився позаду і Феліцата погнала коней, які й самі були раді опинитися подалі від цього страшного місця. Плюшка наздогнала їх і тріумфально влетіла до Інги. Та гладила сову, кажучи, яка вона розумниця і найсильніша сова у магічному світі, просто чемпіонка! Потягти так далеко у повітрі цілого дога! Ну, хай половину дога… або навіть четвертину ваги дорослого дога, але головне – факт! Плюшка врятувала їх і врятувала цуценя.

Завданням учениць було, як і раніше, тримати захист, тільки зробити його прозорим ізсередини, щоб бачити, чи буде погоня після виїзду із ліска та болота? А зовні двоколку навпроти укривав ковпак-невидимка. Нехай вони ще не так далеко від'їхали, щоб болотяні пси не могли відчути їх і взяти слід, але краще не дратувати їх своїм виглядом, може, відстануть!

* * *

Болотяні пси не показувалися вже більше години. Довелося навіть зняти невидимість із двоколки, побоюючись зіткнутися із випадковим фермером, який вважає дорогу порожньою. Під колесами знову був твердий ґрунт, світла доріжка, глиняста і суха. Бурі плями болотистих лугів миготіли за пагорбами, але впритул до дороги більше не підступали. Мандрівниці проїхали кілька ферм. Здалеку вони виглядали як іграшкові села, кожне — маленька держава із власним укладом і широкими землями навколо. Низькі кам'яні стіни, порослі буркуном, шипшиною і колючим дерном іноді перетинали поля, відокремлюючи володіння сусідів.

Навіть мишеня і трирічна дитина легко могла подолати цю перешкоду, якщо хотіли пройти далі. Із тим самим успіхом фермери могли ставити щогли із прапорцями, просто інформуючи усіх навколо, чия це земля. Але із давніх-давен у Альбіоні прийнято було зносити камені, прибрані із полів, до меж своїх володінь і складати із них нескінченні стіни. Тіні та захисту вони не давали, але їх можна використовувати як садові лавки для відпочинку. І взагалі так люди давали знати усім, що край живе. Це були пам'ятники їхній чесній праці.

Коли сонце сідало, мандрівниці ще встигли роздивитись попереду смугу рівного синього горизонту. Море! Але швидко темніло, а узбережжя начебто не наближалося. На заході сонця їм зустрівся табун коней. Вони мчали, як скажені, кудись у бік житлових будинків, наче за ними гналися усі сили пекла. Коні перетнули дорогу прямо перед двоколкою. Якби Феліцата гірше уміла поводитися із тваринами, вона не втримала б поводдя, і їхня сіра пара теж у сліпому жаху помчала б слідом за рештою. Біля того пагорба, де раніше пасся табун, мерехтіло багато жовтих іскор. Явно не світлячки, якщо врахувати, що вони перегукувались моторошним собачим виттям.

— Ви готові, сподіваюся? — спитала учениць Феліцата. — Цього разу робіть поки що захист прозорим, але товщим. Я хочу бачити, який настрій у цих тварин? Вони горять жагою помсти і переслідуватимуть нас усюди, чи хочуть просто налякати? Думаю, що вгадаю їхні наміри, коли пси підберуться ближче.