60.

За хвилину в одному із вікон другого поверху майнуло щось біле.

"Попалася!" — подумала Марина. І подала знак іншим. Сферіус підлетів до неї і теж глянув у дзеркало.

— Ось вона! — пошепки протріщав дух замку. —  Попалася! Тепер зр-розуміло, чому Плюшка її втр-ратила!

— Де вона, я не бачу, — хвилювалась Марина.

— Третє вікно від кута, другий поверх.

- Ой, мамо! — тепер Марина ясно розглянула білий силует, що притулився обличчям до шибки. Моторошне бліде напівпрозоре обличчя привиду уважно дивилося на них. Ніби Божевільній Келлі навіть подобалося грати у хованки.

— Вона у схованці! Звідти немає виходу, — радів Сферіус. — Так, тр-реба непомітно піти у замок, щоб вона не зр-розуміла, що ми її знайшли! Плюшко, сиди тут! Відволікай!

— Угу, — долинуло з дерева. Сова старанно вдавала що спить.

Інга та Марина короткими перебіжками пірнули у внутрішній двір. Сферик прилетів слідом, запевнивши, що все гаразд. Тепер головне відрізати шлях Келлі до відступу.

* * *

— Значить так, я першим, заговор-рю із нею! — Наставляв дівчат Сферіус. —  ви тихенько йдете слідом! У потаємні двері! І зр-разу робіть кр-руг! Усі стіни повинні стати непр-рохідними для пр-ривида, або вона знову втече! Не знаю, як ви це робите, але зробіть їх твердими, як я вчив!

Сферик справді повторив для Інги та Марини ще один урок будівництва магічних стін. Тільки тепер їхня твердість вимірювалася непрохідністю для примари. І коли після кількох спроб він нарешті не зміг пробити стіну, зачаровану ученицями, дух замку визнав, що це те, що їм потрібне. І повів дівчат униз, до підземелля замку. Там відкривався потайний хід, що вів до кімнати-якої-нема. Вона мала вікно в сад, але вхід туди ніхто не міг знайти, хто не знав таємного коридору у товщі підвального поверху.

Спустившись і піднявшись сходами, мисливці за привидом вийшли нарешті у таємний короткий коридорчик, що вів під підлогою у секретну кімнату. Сферіус мовчки висвітлив люк над головами дівчат, показав кільце, яке слід повернути і тягнути на себе, щоб відкрити вхід, і шмигнув у схованку прямо крізь підлогу.

— Пр-ривіт, подр-руго! — весело протріщав він, кружляючи навколо тонкої напівпрозорої дівчини (якщо Келлі в образі привида не надто змінилася, то, схоже, вона й за життя була страшенно полохливою, блідою і худорлявою, і зараз тільки досягла досконалості). — Добр-ре сховалася! Гості тебе не потур-рбують! А ти чула, що було? Такий пер-реполох! Ар-рія впала із твоєї улюбленої вежі! Ледь не р-розбилася!

— Як дивно, Сферіусе, ти був там і навіть не помітив, що це зовсім не нещасний випадок? — долинув крізь дверцята люка непритомний голос Божевільної Келлі. — З твоєю уявою не личить усе приймати за чисту монету! Вбивця у замку ходить поруч із нами… Мені що, я вже наклала на себе руки і смерті не боюся, але ось інші…

— Та гаразд! Ти пр-росто песимістка! — легковажно іскрив дотепністю Сферіус. — Ти чи не виспалася, чи побачила пр-привида… Ой, пр-робач, жарт! Тобі щось помер-рещилося, Келлі! У замку усе спокійно.

— Мені не смішно, я справді зрозуміла, що люди відчувають, коли побачать привид! — патетично вигукнула Келлі. — Розкрилася безодня під її ногами і затяглася страшна петля... І хто в цьому винен? Не повіриш!

 —  Та я й так не вірю! Це бр-ред, Келлі. Р-розповідай стр-рашні казки комусь іншому!

— Не слухайте його, ми вам віримо! — раптово з'явились у кімнаті, котрої немає, дві новенькі гості замку. — Скажіть, кого ви бачили?