12. Адаптація новеньких

- А я тобі кажу, старий грибе, що гроші потрібні мені зараз! - грізно розносився під низькими склепіннями нічліжки голос пані Фелицати. - Зараз! А не завтра! Почув? Чи мені з'явитися сюди з главою нашої гільдії Медеєю Молінес, яка миттю відірве тобі те, що я не можу назвати при дівчатах? Разом з усіма комісійними і не торгуючись! І ти ще будеш вважати це великою честю, інша на її місці тебе б просто вбила і згодувала собакам!

- Фелицато, до чого цей галас? Ніч на дворі, всі давно сплять... - деренчливий старечий голосок несміливо заперечував потік обвинувальних промов наставниці магів. - Ми ж не перший день знайомі...

- Отож! І навіть не сподівайся мене розжалобити, шахраю! Я знаю напам'ять всі твої відмовки: пізній час, великі борги за їжу і світло, як тільки, то й одразу, і у тебе радикуліт і тиск!

- Так, у мене тиск! Мене може вхопити удар, якщо ще трошки надавити, а ти...

- Та ти молодший за мене, скотиняко, тільки прикидаєшся дідком-кульбабкою! Точніше, грибочком, - в серцях випалила Фелицата і тут же озирнулася: - Е-е, не при дівчатках буде сказано.

Схожий на професора сухенький дідок, з борідкою клинцем і великої лисиною, протестуюче виблискував скельцями пенсне і продовжував торгуватися, посилаючись, що гроші - в касі, ключ від каси у його економки, а зараз вже пізня година і... Чому б добродійці Фортунатто не прийти за допомогою новоприбулим завтра, з ранку раніше?

- Не дратуй мене, Моховику! Гроші на бочку! Або я перестану бути ввічливою! Знаєш, хто сьогодні чергує по окрузі? Так-так, Метью Сміт. Славний чесний Метью, так ретельно стежить, щоб ти видавав допомогу душам, що заблукали, до останнього мідяки! А я готова залишити тобі дрібку за звичайним тарифом, всі твої повноцінні три відсотки!

- Але ж їх дві! - благальним голосом промекав господар нічліжки, немов це його передсмертне прохання. - Залиш хоча б п'ять...

- Чотири! - гримнула Фелицата, впустивши на лису голову вирок з силою удару великого дзвону Біг Біна (тобто, Великого Боба, так тут називали Біг Бен). - І тягни все, що належить! Дві стипендії, два кошики з їжею! Одяг, нехай, можеш залишити. Я сама подбаю...

- Це вже пограбування, Фелицата! - заверещав «професор» Моховик. - Нащо віддавати їжу, якщо вони з тобою?

- Адже година, як ти слушно зауважив, пізня, - наставниця ласкаво притишила голос. - Де зараз ми будемо шукати кухарку? В який трактир нам пропонуєш ломитися, щоб не лягти спати голодними? А твоїй куховарці, на відміну від тебе, старого шкуродеру, я цілком довіряю! І не забудь на залишок того, що нам належить, вивести свою шкапу з коляскою! Не йти ж нам серед ночі пішки! Жвавіше! Чи хочеш, щоб було як минулого разу? - пані єхидно взялася в боки, показуючи готовність до подальшої боротьби.

Моховик з жахом замахав руками і втік кудись у «засіки», нерозбірливо бурмочучи, що за дах не розплатився ще з минулого разу і повторення урагану «Фелицата» аж ніяк не бажає. Незабаром він приніс жменьку монет, що поблискували здаля чистим золотом. Їх  Фелицата прискіпливо перерахувала, а Плюшка (немов розбиралася в цьому) спробувала дзьобом на міцність.

- Схоже, ми і тут у бюджетницях! - тихенько захихотіла Марина на вухо Інги. Моховик тим часом доводив Фелицаті, що уклав в одну корзину подвійний пайок.

- А я знаєш, про що думаю? - не дуже весело відгукнулася Інга. - Господиня мене за «копійку» вб'є. Якщо ми навіть коли-небудь повернемося, авто, боюся, безнадійно пропало. Ми так і кинули його на дорозі, відкритим...

- Не хвилюйся, наше майбутнє ховається в такому густому тумані, куди там всьому Альбіонскому клімату! А раптом, поки ми тут, там пройде лише хвилина? І з машиною нічого не станеться.

- Для мене це якийсь неймовірний сон! - хитала головою Інга, не в силах повірити, що дивні люди і незвичайне місце, де вони стоять вже півгодини, справді реальні.

- Не кажи так! - шикнула Марина. - Навіть якщо сон, не хочу прокидатися! Я починаю вростати в цей світ. Він мені здається все більше знайомим. Он подивись, бачиш, яка стеля у Моховика в передпокої? Колюча, немовби у маленьких сталактитах, і підсвічена різними кольорами!

- Так, прикольна. Ми ніби в печері скарбів.

- Точно таку самісіньку стелю, тільки пласку, не вигнуту склепінням, я бачила багато разів у дитинстві в моєму улюбленому кафе! - поділилася Марина. - І хто знає, мені там подобалося багато років тому, бо це нібито з цього світу? Або я зараз її бачу, тому що моя підсвідомість підлаштувалася так уві сні? Але ж і ти це бачиш, правда?