10. Феліцата Фортунатто

Обидві мандрівниці готові були заприсягтися, що в Совиному голосі безсоромної Плюшки вони відчувають задоволення, навіть радість. «Ах, ось ви де! Нарешті! » - так це звучало.

- Плюшка! Плюшка! Ну ж бо, повернися, негідниця! Навіщо ти нас сюди завела! - Інга з Мариною навипередки кинулися за совою, зовсім забувши наказ йти прямо в нічліжку і нікуди не звертати.

Проскочивши низьку арку, навіть можна сказати, короткий тунель, вони вилетіли на широкий пустир, знову не в найпрестижнішому районі. Але там хоча б світив місяць. Посеред цього покинутого скверика, то чи пустиря на місці знесеного будинку, стояла велика жіноча постать. Жива, не пам'ятник. Дуже жива. Різнобарвні шовки на ній колихалися, золоте шиття горіло в світлі самотнього ліхтаря і навіть під місяцем волосся незнайомки відсвічувало темно-червоним.

Сова впевнено підлетіла і сіла їй на плече, ніби повернулася до господині.

- А, нарешті! - звучним голосом з тієї ж ноткою радісного задоволення вітала захеканих дівчат дивна жінка. - Я чекаю вас вже більше години! Заклякла зовсім! Можете мені повірити, я здорово вилаяла вашу подружку, що вона втратила вас при переході! Киш, ледащо! - дама в шовках струсонула плечем, зіштовхуючи сову. - Показуй дорогу! По-нормальному, як я тебе вчила!

Плюшка з винуватим глухим верещанням, більше схожим на муркотіння, лащилася до фігуристой дами, але за наказом знехотя злетіла з плеча, і уповільнено планувала, щохвилини оглядаючись, як би перевіряючи: ну, так ви мене бачите? Розумієте, що потрібно йти за мною?

- Вибачте її, вона ще дуже молода, перше завдання, - вибачилася за свою ученицю дама з червоним волоссям.

- Це ваша сова? - тільки й змогли запитати студентки.

- Ні, тепер, ваша, - привітно усміхнулася незнайомка. - Як я зрозуміла, ви дали їй ім'я? Плюшка! Відмінно. Я сама не придумала б краще! Так, я виростила її, як уже багатьох інших фамільярів, не одне покоління, не одну сотню з рук вигодувала. І відправила шукати вас... Ну, признавайтесь, хто є хто? Давайте знайомитися!

Замість того, щоб протягнути дівчатам руку, годувальниця сови зверхньо глянула на них. Завдяки своєму зросту, вона могла зазирнути їм на тім’ячкм, немов шукала ріжки або інші особливі прикмети. І помітивши блиск Маринчиного гребінця, задоволено кивнула.

- Садова Марина, - впевнено промовила вона. - А ти... пам'ятаю, що Інга, а далі?

- Крукова.

- Ви Крукова? - з іншим наголосом перепитала жінка. - Але мені здавалося...

- Ні, ми просто сусідки. Це прізвище таке.

- Ти зможеш підібрати собі краще. Але з цим доведеться поквапитися. Завтра Діамантовий бал! Ходімо, ходімо, нам стільки ще потрібно встигнути, а для цього вам спершу потрібно гарненько відпочити. Поїжте, виспіться, і все здасться поганим сном!

- Ми і так як уві сні! - обурилася Марина. - Хто ви?