9.

Мандрівниці йшли по звивистій вуличці, поки вона не перетворилася в сходи. Тоді довелося йти обережніше, ліхтарі там горіли рідко, а сходинки від вічної вогкості підступно ковзали. Над головою прозвучало сумне відлуння далекого передзвону або баштового годинника. Дзвони вдарили одинадцять разів. Спустившись до Едвард-стріт, супутниці похмуро перезирнулися. Обидві втомилися, вологість забиралася під тонкі куртки і сусідки добряче змерзли. А скільки ще йти до невідомих дверцят під ліхтарем?

- Сподіваюся, ліхтар там не червоний! - хрипко від вологи пробурчала Марина. - Щось я боюся йти в цю нічліжку. А раптом наш милий Метью Сміт - підступний перевертень в поліцейській формі і направив нас прямо туди, звідки таких заблукалих дівчат з інших світів, без грошей, без документів, продають в рабство!

- Ну, у тебе і фантазії! - Інга цілком чітко стукала зубами, подвійно - від холоду або від страху. - Я не думала ні про що таке, але тепер теж боюся! Якщо хочеш, давай знайдемо ще когось із місцевих. Але скільки ми ще витримаємо цієї нічної прогулянки? Сиділи б зараз вдома, в теплі і строчили дурні реферати...

- Ото вже ні! - Марина різко піднеслася духом. - Краще пустельний Донлон з небезпеками на кожному кроці, ніж така сумна перспектива! Вперед! У нічліжку! Якщо там замислюють лихе - їм же гірше. Ми влаштуємо їм обмін міжсвітовим досвідом! А якщо зустрінемо когось на шляху, тим краще, дійсно запитаємо, що вони ду...

Марина не встигла договорити. З непомітного підворіття на великій швидкості прямо на неї вилетів величезний чорний автомобіль. Інга встигла рефлекторно смикнути супутницю за руку і витягнути буквально з-під коліс. Авто вугільно блищало лаком, фарами, стеклами. Але виглядало старовинним: «горбатий» дах і великі дуті крила над колесами. Вузька вулиця не мала тротуару, і вилетіло авто, можливо, цілком за правилами, тільки абсолютно безшумно. Цей напад нагадав Марині політ сови. Двигун в ньому явно якийсь «просунутий», невідома технологія! Або тут вулицями носяться примари старих машин?

Невдоволено заревів клаксон, вкладаючи багато емоційних оцінок в аварію, котра мало не відбулася, і чорний автомобіль,  не знижуючи ходу пронісся повз.

Марину трясло, наче вона виринула з крижаної ополонки.

- Щ-що... щ-що це було?

- Всього лише машина. Потрібно було дивитися на всі боки, проходячи підворіття. Щастя, що ми йшли з лівої сторони. Принаймні, це попередження містера Сміта було цілком правдивим!

- Ні, ти не бачила! - Марина трясла головою, намагаючись витрусити з мозку страшну картинку. - Там нікого не було! Воно сунуло прямо на мене, і я чітко побачила, що сидіння водія порожнє!

- Можливо, привиділося? Світло в очі, відображення, стрес?

- Та ні! Інга, повір, я бачила, те що бачила! Там взагалі не було відблиску, ніби немає лобового скла. І я дуже ясно бачила шкіряне кермо, яке оберталося саме по собі. Кожну дірочку на чохлі керма роздивилася!

- Значить, це була людина-невидимка. Або скажена машина втекла від господаря. Ти ще не зрозуміла, що тут, здається, присутня магія?

- Та зрозуміла! Я навіть не проти! Але не тоді, коли вона хоче мене вбити! - огризнулася Марина. Як не дивно, виплеснувши своє обурення, їй стало легше. Вона навіть перестала тремтіти.

- Ти ціла? - запитала Інга.

- Здається так. Йдемо.

Вони з побоюванням перейшли доріжку, звідки вилетіло моторошне авто-привид, і хотіли продовжувати шлях. Але тут із того ж підворіття пролунало знайоме: «Угу!» - і зблиснули два жовтих ока.