5. Кордон під Місяцем

Збори у дорогу зайняли небагато часу. Сусідки переодяглися в майки, джинси і зручне взуття, прихопили куртки на випадок нічного холоду. Плюшка тихо сиділа на полиці біля дзеркала, сито мружила бурштинові очі і, здавалося, дрімала, набираючись сил перед подорожжю на волю.

Сусідки проводили час, розмовляючи про все на світі й дивуючись, як вони раніше не знали, що у них стільки спільних інтересів. Швидко сутеніло. Весна, але дні ще недостатньо виросли, щоб гуляти півночі без ліхтарика.

- Послухай, я боюся, - в останній момент перед виходом з дому пошепки сказала Марина, щоб не лякати сову. - Раптом для неї поїздка у машині виявиться ще страшніше, за напад собак?

- А ти візьми з собою цю іграшку, - вказала на поблискуючий в напівтемряві гребінь Інга. - Ти бачиш, як Плюшка в нього вчепилася, не відходить. Будеш відволікати її.

- Овва, чого доброго вона так з ним і полетить!

- Так навіщо їй твій гребінець? Сови, начебто не сороки, в любові до блискучих цяцьок не помічені! Побачивши ліс, Плюшка відразу забуде про іграшку. Просто... з ним буде спокійніше у «копійці».

- Гаразд, лікарю, як скажете! - усміхнулася Марина. Тихенько взяла Плюшку на руки. Сова ліниво відкрила одне око і міцніше стиснула лапки на довгому гребінці, явно приймаючи його за гілку. - Збирайся, нічна пташко! Поїхали кататися!

«Копійка» навмання котилася заміськім шосе. З правого боку вже півгодини чорніли ряди дерев, а сов-рятівниці все не зупинялися. Не могли обрати «те саме» місце, точніше, не готові були прощатися з Плюшкою.

Сова у авто поводилася напрочуд спокійно, продовжувала дрімати на колінах у Марини, не випускаючи з лапок гребінець. Раптом вона стрепенулася, наче побачила уві сні щось тривожне. Марина глянула у вікно і майже одночасно, без обговорення, Інга скинула швидкість і припаркувала «копійку» на узбіччі шосе.

Ліс попереду поділявся просікою. І точно в ній, немов прорізавши цю дорогу своїм світлом, сидів круглий Місяць. Золотавий, стиглий, наче помаранч. Нічого спільного зі звичайною блакитною місячною блідістю. Втім, світло від нього падало звичайне - біле, з синіми тінями, не золотаве.

Дівчата вийшли з машини. Марина несла сову. Ще раніше, тільки-но виїхавши за місто, вони обидві дивувалися, чому така безлюдна нічна траса. Ані звичайних фур далекобійників, ані постів дорожньої поліції, ані потоку автівок... Примарні тіні з фарами шаруділи повз, немов щури, ніби намагаючись всіма силами прошмигнути найнепомітніше. Можливо, вся справа в тому, що сьогодні четвер? Ось завтра всі намиляться, хто за місто, хто до міста на «вікенди», а сьогодні затишшя? Але тиша здавалася дивною, неприродною. Якоюсь... нетутешнею.

Залишивши у машині світло, щоб не заблукати, коли повертатимуться, Інга з Мариною пішли подалі від шосе. Перед просікою стелилася широка галявина. Вона врізалася до лісу, а згодом дерева розступалися вирубаної стежкою, рівною, наче вулиця. Їхні верхівки не замикалися аркою і не заважали бачити Місяця. Наче заворожені сусідки йшли все далі й далі, а Місяць ніби все зростав і зростав.

Раптово попереду пролунав різкий крик, в якому Інга і Марина, начитавшись за вечір різних відомостей з мережі, легко впізнали крик сови. Плюшка знову стрепенулася, підстрибнула на руках у Марини і випустила гребінець. Підхопивши його, Марина хотіла кинути Плюшкіна іграшку в кишеню, але побоялася зламати зубчики і встромила шпильку до волосся. Зазвичай гребінь намагався вислизнути з напівдовгих кучерів, явно омріявши сообі товсту косу як більш надійний прихисток, але цього разу тримався як влитий. Марина швидко про нього забула, зосередившись на Плюшці.

Сова відверто турбувалася, вимахувала крилами, але поки що не злітала.

- Впевнена, вона готова до випуску на волю? - схвильовано запитала Марина.

Інга непевно кивнула.

- Їй там краще, це ж її дім...

- Не знаю, в дикій природі повно небезпек! Шкода, Плюшко, що ти не можеш залишитися з нами! Ти б літала, де хотіла, а на ніч... тобто вранці, поки ми не пішли, прилітала додому на денний сон. Ми б з тобою гуляли ввечері, підгодовували, якщо миші навколо переведуться... - Марина шморгала носом. Інга мовчки гладила крило сови, навіть не стримуючи сліз.

- Лети, Плюшко! - прошепотіла вона. - Нехай у тебе все буде добре!

- Угу! - сова немовби вирішила, що довше користуватися гостинністю двох подружок для неї вже занадто і, не бажаючи подовжувати проводи і збільшувати пролиті сльози, змахнула крилами і м'яко знялася з руки Марини. Її силует майнув на тлі величезного Місяця...

Але Плюшка не пропала з очей. У дуже світлому навколо Місяця небі силует сови був добре помітний. І дівчата мимоволі йшли вперед, перевіряючи, чи рівно вона летить, не бажаючи відривати очей від своєї вихованки, доки та не зникне у ночі.

Нарешті Плюшка прощально угукнула і зникла у темряві. Зітхнувши, дівчата, не змовляючись взялися за руки, повернулися спиною до Місяця і зробили крок назад.

Лише одненький крок!

І немовби спіткнулися об натягнуту низько у траві мотузку.

Шляху назад не було. Перед їхніми носами блищала посріблена місяцем стара кам'яна кладка міської стіни.