Наперегони з долею

Розділ 7

Ніколь 

– Ого! – вимовила я, примружившись від яскравого сонячного проміння, що відбивався від вікон будинку. – Не очікувала такого. Це ж... просто палац якийсь!

 Ми заїхали у двір, і я не могла відвести погляду від величезного будинку, що стояв перед нами. Він був оточений пишним садом, а його фасад сяяв білизною.

– Ой, я зовсім забула запитати, – згадала я, коли ми зупинилися біля входу. – Ти живеш тут сам, чи є ще хтось? 

Тимофій заглушив двигун і обернувся до мене з усмішкою. 

– Ти тільки зараз питаєш? Через свій божевільний план ти вже зовсім поїхала з котушок, – пожартував він.

 – Сам ти божевільний! – засміялася я в відповідь. – А план у нас просто бомба! – я показала йому великий палець вгору, ніби віддаючи честь.

 – З батьками, – відповів Тимофій, виходячи з машини.

 Отже, доведеться грати закоханих не тільки на людях, а й під носом у його батьків. Я вже уявляла, як ми будемо ходити, тримаючись за руки, і шепотіти солодкі ніжності. З одного боку, було трохи лячно, але з іншого – неймовірно захопливо.

 – Так що до плану, – запитав Тимофій, коли ми підійшли до дверей. – Що ми будемо розповідати батькам? 

– Скажемо, що закохані, одружимося і все таке, а далі будемо імпровізувати, – відповіла я, поправляючи волосся. – Життя – це такий собі квест, де немає чіткого сценарію.

 – Ти як завжди, – посміхнувся Тимофій, відчиняючи двері. – Готова до пригод? Я кивнула і слідом за ним увійшла до будинку.

– Оце краса! – вирвалось у мене, коли ми переступили поріг. Величезна зала з високими стелями вражала розкішшю. Світло, що лилося з величезної люстри, відблискувало на позолочених деталях меблів. Я озирнулася навколо, не в змозі приховати захоплення.

– Сину, а ти чого не попередив, що у нас гості? – почувся дзвінкий голос. З вітальні вийшла жінка середніх років, з білявим волоссям, укладеним у бездоганну зачіску. Вона була вбрана у вишукану сукню, що підкреслювала її елегантність. В її очах було читається розум і допитливість.

– Та це, мамусю, – Тимофій зворушливо чмокнув її в щоку, – не гості, а Ніколь. Знайомся, Ніколь, це моя мама, Тетяна Миколаївна.

– Дуже приємно, – протягнула я руку, відчуваючи, як долоні стають вологими від хвилювання. Тетяна Миколаївна потиснула мою руку міцно, але тепло. Її погляд був пронизливий, він ніби сканував мене з ніг до голови.

– І хто ця  мила та красива дівчина? - звернулася до сина Тетяна Миколаївна, кинувши на мене зацікавлений погляд.

– Сама краса, - підтвердив Тимофій, широко усміхаючись. – І, до речі, мам, це моя наречена.Останні слова пролунали як грім серед ясного неба. Я ледве не подавилася повітрям.

– Наречена? - перепитала Тетяна Миколаївна, ніби не чула. - А як же Настя? Весілля через чотири дні!

Я закашлялася, намагаючись приховати здивування. 

–Через чотири дні? – перепитала я, відчуваючи, як щоки починають горіти. – Про це варто було б згадати раніше.

Тимофій почухав потилицю. 

– Та не переживай, все буде добре, – запевнив він. – Завтра одружимося, або післязавтра. Головне – не хвилюватися.

– Взагалі-то, в цьому будинку є щось поїсти? Я зголоднів, – перебив напружену тишу Тимофій, потираючи живіт.

– Хто про що, а він про голодний. У нього дві наречених, два весілля на носі, а він тільки й думає про їжу! – вибухнула я, не стримуючи сарказму. – Знаєш, Тимофійчику, мозок тобі б купити та погодувати.

Тетяна Миколаївна ледь помітно посміхнулася, її очі блиснули добрим гумором. 

– А ти влучно підмітила, – сказала вона. – Ходімо зі мною, чаю вип'ємо. Цей хлопець, знаєш, так уміє нерви наструнжувати.

Ми пішли за нею, залишивши Тимофія одного в залі. Я відчувала, як напруга поступово спадає. Ця жінка була сильнішою, ніж здавалося на перший погляд. Вона швидко оцінювала ситуацію і, схоже, була готова до будь-яких поворотів подій.

Вона провела мене на кухню, де пахло свіжою випічкою. Поки ми чекали на чай, я розглядала світлини, що висіли на стіні. Це була родина Тимофія: він у дитинстві, з батьками, з сестрою. На одній зі світлин він стояв поруч із дівчиною, яка була дуже схожа на ту саму Настю. Я мимоволі порівняла себе з нею.

– Так, вона гарна дівчина, – погодилася Тетяна Миколаївна, усміхаючись. – Але, знаєш, краса – це дуже суб'єктивне поняття. Головне – це бути щасливою і впевненою в собі. А зовнішність... її завжди можна підкоригувати за допомогою талановитого стиліста.

– Знаєш, – продовжила вона, наливаючи чай у чашки, – Життя  іноді воно підносить нам сюрпризи. Головне – не втрачати голову і рухатися вперед.

Я взяла чашку з гарячим чаєм і з вдячністю подивилася на Тетяну Миколаївну. Її слова були для мене бальзамом на душу.

Саме в цей момент двері відчинились, і в кімнату увійшов високий чоловік з сивим волоссям. Його погляд зупинився на нас, і він посміхнувся.

– Тату, це Ніколь, моя наречена, – представив мене Тимофій.

Чоловік кивнув і протягнув мені руку. 

– Приємно познайомитися, я Юрій Степанович– сказав він глибоким баритоном.

– Взаємно, – відповіла я, відчуваючи, як напруження зростає.

– Тимофій ходи зі мною, – покликав чоловік, його голос звучав холодно і рішуче. – Дуже серйозна розмова,тю– додав він, підкресливши кожне слово.

Я знала, про що він говоритиме. Про мене, про Настю, про Тимофія. Але мені було байдуже. Батько Насті поплатиться будь-якою ціною. За те, що зробив з нами. За те, що намагався зруйнувати моє життя.

Серце моє стиснулося від холодної жорстокості, що прокинулася в мені. Я була готова на все, аби досягти мети. Але чи варта ця помста того, щоб втратити частинку себе?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше