Глава 6 "Нове житло"

Софія

 — Оце, ви, дівчата, затіяли, — говорить тато, хитаючи головою. — У цей поворот? — питає у Лії.

— Так, оце наш будинок, — показує дівчина через вікно.

— Гарний. І район хороший, — відповідає він, паркуючись.

— І квартира вам сподобається, — усміхається Лія й виходить з автомобіля. Тато приїхав на робочому фургоні, ми помістилися в ньому утрьох і з легкістю завантажили всі речі.

— Не сумніваюся, але це було неочікувано. Ми з мамою пів ночі не спали, обговорювали твій дзвінок, — дивиться на мене. — А вже так зраділи, що ти будеш поряд.

— Вибач, не хочу, щоб ви хвилювалися, — кажу з відчуттям провини.

— Ми все прекрасно розуміємо, доню. Діти виростають і стають самостійними. Якщо не забуватимеш про нас, це буде найкращим подарунком.

— Звісно, не забуватиму. Чекайте мене на вихідні.

— Роби так, як вважаєш за потрібне, а ми завжди тебе підтримаємо і чекатимемо, Соню. Головне, щоб ти втілила свої плани в життя. Спробувала себе в професії й визначилася у житті. Ми з мамою ще й досі сподіваємось на твоє навчання у виші. Це було б розумне рішення, але даємо тобі свободу вибору.

— Добре, тату, я подумаю, — кажу чесно й обіймаю його. Ми беремо частину речей і всі йдемо до будинку. Лія відкриває двері під’їзду й пропускає нас. Так багато набрала пакунків, що ледь заходжу з ними в ліфт. Стає смішно, як ми кумедно виглядаємо.

— Ми, як кочівники на переселенні, — говорить тато, а Лія голосно сміється.

— О, нарешті, дев’ятий, — видихає вона, підхоплюючи пакунки. Відкриває двері квартири, пропускаючи мене вперед. Тато спускається за речами, що лишилися, а ми залишаємось у квартирі.

— Нічого собі! Тут конем гуляти можна, — зазираю на кухню і вже кортить щось приготувати. — Клас!

— Я тут була декілька разів після ремонту. Ось і настав час обживати татів подарунок.

— Тобі болить просто, от ти й не приїжджала сюди, — висловлюю свою думку. — Ти ж могла жити тут і навчатися у коледжі.

— Могла, але ти вгадала. Та я вже доросла, потрібно боротись зі своїми психологічними проблемами.

— Йди до мене, — підходжу й на емоціях просто обіймаю дівчину. Гадаю, їй дуже хотілось би, що так само її привіз сюди тато, як привіз мене.

— Все добре, — обіймає мене у відповідь, — дякую.

Розбираємо пакети й ті, що з кухонним приладдям заносимо на кухню. Тато приносить інші речі й прихожа виглядає, як склад. Починаємо утрьох швиденько розбирати їх. Потім переносимо речі у мою нову кімнату та у кімнату Лії. Тато заспокоюється, бо бачить, що дівчина серйозна й квартира хороша. Він, не слухаючи заперечень, йде до супермаркету купувати нам продукти на перший час, а ми продовжуємо устатковуватись.

У моїй кімнаті з блакитними стінами дуже світло й затишно. Зліва вікно, що виходить у двір будинку, справа, біля стіни, шафа-купе. Все нове, бо відчувається навіть запах свіжих меблів. Прямо біля стіни стоїть диван. Біля нього, по обидва боки, низька тумбочка й комод. Місця більш ніж достатньо. Стаю перед дзеркальними дверима шафи й дивлюсь на себе у повний зріст. Такого задоволення у гуртожитку не було. Мама говорила, але я відмахувалась, а тепер бачу, що трохи схудла. Всі речі поміщаються у шафі, і навіть лишається місце. Комод взагалі майже порожній. Кладу у нього свої зошити, і досі не розумію навіщо їх зберігаю, перечитувати конспекти точно не збираюся. Хіба що, як пам’ять.

Коли чую, що повернувся тато, виходжу й прямую на кухню. Він накупив нам купу всього. Повні два пакети стоять у прихожій. Коли заходжу на кухню, вони з Лією намагаються владнати питання щодо оплати квартири. Точніше, тато намагається дати їй гроші, а дівчина обурено відмовляється.

— Це негарно й незручно. Потрібно платити комунальні послуги, а ти не хочеш взяти нічого.

— Я запросила Соню не для того, щоб заробити гроші, а тому, що ми подруги. Якщо вам буде спокійніше, то комуналку ми заплатимо разом, але тільки тоді, коли прийде час, а зараз я не візьму нічого, — заперечно хитає головою й складає руки перед собою.

— Добре, домовились, — зітхає тато. Лія розкладає продукти до холодильника, а я проводжаю його, бо попереду ще нічна зміна на роботі.

— Соню, ось гроші, — простягає мені купюри.

— У мене є деякі заощадження. Я не витрачала свою зарплату зі взуттєвого.

— Тобі зараз потрібно за щось жити й купити новий одяг. Я так розумію, в офісі є дрес код, а в тебе одні джинси та футболки. Якщо квартиру винаймати не потрібно, то ми можемо дозволи побалувати тебе обновками. Купуй те, що подобається. Не хвилюйся, ми не відриваємо від себе останнє, — цілує мене в щоку й обіймає. — Така доросла наша дівчинка, — відсторонюється й усміхається. — Передам мамі, що в тебе тут все чудово.

— Люблю вас, — махаю татові, коли сідає за кермо.

Підіймаюсь до квартири й не вірю, що все так швидко змінилось. Що у понеділок я йду на роботу і не кудись, а на фірму Волошиних. Від хвилювання аж тріпоче все всередині. Уявляю, як почуватиму себе, коли переступатиму поріг фірми.

— Поїхав тато? — питає Лія, коли заходжу.

— Так. Не вірю, що роблю це. Мені, мабуть, потрібно купити нові речі, щоб відповідати дрес коду на фірмі?

— Ніхто особливо не змушує, але ми з тобою маємо виглядати на сто відсотків. Тому завтра підемо шукати вбрання для справжніх красунь. А сьогодні пропоную розкласти речі й відсвяткувати наше заселення морозивом, яке купив твій тато.

Спокійний і затишний вечір з подругою, заспокоює нерви й відганяє тривогу. Ми не говоримо про понеділок, не згадуємо Сашу й не плануємо нічого наперед. З Лією дуже легко відгородитися від проблем. Вона має чудову здатність — відганяти поганий настрій, навіть нічого не роблячи. Знаходить купу тем для розмов, які абсолютно не стосуються чогось серйозного. Ми можемо пів вечора говорити про якийсь фільм, або дивитися кулінарну передачу. Та не говорити — не значить не думати. Думки про Сашу завжди займають окреме місце в моїй голові. Як він відреагує? Що скаже? А може, буде гніватись? Хочеться вхопитися за голову, бо жодної відповіді я не маю. І краще вже перевірити свої варіанти, ніж сидіти й чекати того понеділка.