Глава 1 "Доросле життя"

А серце уміє таки полюбити наосліп

І завжди шукає в усьому найкраще...

І щастя уже не затьмарять ті сльози,

Котрі кришталем на обличчі іскряться...

Тож, дівчинко мила, смілішою будь

І знай, що не варто "рубати з плеча"...

Весна завітає — і знов розцвітуть

У серці твоєму палкі почуття...

(с) М. Мельник

Софія

— Не знаю, як це виглядатиме, якщо ми з татом не будемо присутні на офіційній частині, — бурчить мама, допомагаючи акуратно скласти мою сукню.

— Нормально буде виглядати. Не хочу, щоб ти пізно вночі їздила маршрутками, бо тато працює. До того ж до Лії теж ніхто не прийде. Це необов’язково.

— Не віриться, що ти вже закінчила коледж, — каже мама розчулено.

— Так, — зітхаю. — І мені не віриться. Піду одягатись, — крокую до своєї кімнати, мріючи нікуди не їхати, а залишитись вдома.

Але як пояснити батькам своє небажання святкувати, я не знаю. Мені теж не віриться, що з того дня, коли моя душа була розірвана навпіл, минуло два місяці. Випускний, якого так чекала, не викликає зараз жодної радості. Я застигла на місці. У тому холодному й сирому весняному дні. Коли лягаю спати, досі чую його слова, що так краще. А інколи, уві сні, чую той жіночий голос і бачу їхні обійми.
Як мені витерпіти всі ці святкування, поняття не маю. Ні святкувати, ні бачити когось, не маю одного бажання. Але слово «треба» перебиває мої «не хочу».

Тому збираюсь, беру свою сукню і йду на маршрутку. Мама проводжає мене, сяючи від радості. Я теж усміхаюсь. Вже звикла. Потренувалась і маю свою усмішку робота, яку використовую за необхідності. На серці пусто. Ніколи не розуміла, як можна нічого не відчувати, а виявляється це дуже навіть зручно. Коли ти нічого не відчуваєш, тебе не зможуть повторно ранити. Нічого не зачіпає, не засмучує і головне — не дає надію. Я знайшла спосіб не думати, за два місяці привчила себе й запхала свої спогади у найдальший куточок пам’яті.

Обіймаю маму, коли маршрутка під’їжджає, сідаю на вільне місце й заплющую очі. Чому не можна зараз заснути, а прокинутись з дипломом в руках і вдома? Мені вистачило тих двох місяців, що я навчалася, і практики, яку просиділа під крилом маминої знайомої. Хочу тиші й спокою. Чую, що телефон озивається повідомленнями. Ігнорувати не можна, бо якщо не відповім, почнуться дзвінки.

Лера: Соню, ти де? Я вже їду.

Лія: Крихітко, ти сьогодні будеш?

Спробуй я не приїхати на випускний, вони таке влаштують, що мало не покажеться. Власне, з їхньою допомогою я й взяла себе в руки, хоча це й було нелегко. І набагато болючіше, ніж я думала. Він згадувався мені у всьому. У піснях, які я чула. У перехожих чоловіках. Я відчувала аромат його парфуму у супермаркеті… Це було… Знущанням.

Дякувати Лії, вона не згадувала про нього, взагалі. Якщо їздила після занять на фірму, нічого не говорила. Лера була солідарною. Ми викреслили з пам’яті період нашого спілкування. Але коли я лишалась сама… Сказати, що хотілося вити — нічого не сказати. Перше кохання виявилося оманливим, як і перше розчарування. Такого болю, який приніс мені Олександр, я ніколи не відчувала. І більше ніколи не відчую, бо не збираюся заводити стосунки. Досить. Вистачило.

Відписую дівчатам й знов заплющую очі, але їхати спокійно мені не дають. Знов отримую повідомлення, цього разу від Назара. Якщо задуматись, час навчання в коледжі подарував мені не тільки розчарування, але й приємні подарунки. В першу чергу, це дружба. У мене є дві чудові подруги й друг. Назар став для мене справжнім другом. Навіть порахувати неможливо, скільки ми провели разом часу за ці два місяці. Скільки було вирішено задач перед іспитом та з’їдено шоколадок. У нашій кімнаті ставало веселіше, коли хлопець приходив у гості. Дівчата теж звикли до нього і були не проти.

Назар: Сподіваюсь ти не передумала і приїдеш на випускний?

Я: Вже їду, — відповідаю йому.

В принципі, не так багато мені й терпіти. Я буду присутньою тільки на офіційній частині, йти на святкування у ресторані відмовилась. Переночую останній раз у кімнаті, що була моєю домівкою два роки, а зранку приїде тато забрати мене з речами.

Так, у планах теж сталися зміни. Поки я не шукаю роботу. Можливо, навіть вступлю до університету й продовжу навчання на заочному відділенні. А от жити у Дніпрі вже не маю такого шаленого бажання, яке було на початку навчального року. Лера теж повертається додому, тому не одна я прийняла таке рішення. А Лію чекає робота у сімейному бізнесі, в неї нічого не змінилось.

На автовокзал приїжджаю о дванадцятій годині дня. На другу в нас запланована святкова частина заходу. Йду не поспішаючи, бо вже майже зібрана. Залишається тільки одягнути сукню, і все. Макіяж я зробила вдома, волосся просто вирівняла. Нічого особливого, все просто й скромно. Ще б натягнути усмішку на обличчя, щоб дівчат не засмучувати. Неквапом йду на зупинку трамвая, і подумки прощаюся з містом, у якому так мріяла жити. Ні, звісно, я буду приїжджати сюди, можливо, зустрітися з дівчатами, але мрію про житло відклала на невизначений термін.

Раніше так любила травень, він якийсь особливий місяць. Не спека, але тепло. Все зелене й квіткове. Повітря насичене солодким ароматом квітів. Люди одягли яскраві речі, а на обличчях усмішки.

Чекати довго не доводиться, сідаю на трамвай і швидко доїжджаю до потрібної зупинки. Через десять хвилин вже підіймаюся по сходах на другий поверх. Ось і кінець мого навчання. Трохи сумно, адже це два роки мого життя. Дуже не хочеться розлучатися з друзями, аж сльози на очі навертаються.

— Привіт, — вітаюсь, коли відчиняю двері. На мене одразу звертають погляди дві пари очей.