Глава 17 "Викриття"

Софія

Я не те що не можу й слова сказати, я взагалі забула всі слова. Хитаю заперечно головою і, розвернувшись, просто заходжу в арку. Серце гупає, долоні спітніли, голова озивається тисячами молоточків. Невже він мене впізнав? Я не говорила свого імені. Але як? Як він міг мене впізнати, якщо зараз навіть голос не мій?

Заходжу до гуртожитку й мовчки проходжу повз Степанівну. Вона мені щось говорить, але я не слухаю. Всі думки лишилися там, на тротуарі біля автомобіля. Щоб бути поряд з таким чоловіком, потрібно бути не студенткою коледжу, а якоюсь бізнес-леді. Одразу видно, наскільки він впевнений у собі, а я… Я навіть не впевнена у професії, яку отримую. Ми як небо і земля, як лід та полум’я. Кардинально різні. Звісно, різниця відчувалася у телефонному спілкуванні, але щоб така…

Не можу прийти до тями. Відчиняю кімнату й сідаю на стілець. Проводжу долонями по обличчю, голосно зітхаю. На душі сум’яття. Залишається дочекатися Лію, щоб запитати, чи не говорила вона йому моє ім’я, тоді точно буде ясно, чи впізнав він мене. Не знаю, скільки часу так сиджу, але коли стає жарко, помічаю, що так і не зняла пуховика. Підводжуся й роздягаюсь. Дістаю піжаму, переодягаюсь та лягаю в ліжко. Яка ж негарна ситуація.

Коли починає дзвонити телефон, серце стискається від передчуття. На екрані бачу його номер і не знаю, що робити. Ким він мене вважатиме, якщо зараз я не відповім? Просто якоюсь слабодухою боягузкою. Тремтячою рукою беру телефон, натискаю на відповідь.

— Так, — видихаю, ледь стримуючи хвилювання.

— Чому? — ставить тільки одне питання, і я точно розумію, що він мене впізнав.

— Не знаю, — зітхаю надто голосно.

— Ти ж першою впізнала мене? Як, Софіє?

— За голосом й тоном розмови, — не бачу сенсу приховувати.

— Чому промовчала? Злякалася?

— Е… Мабуть, так.

— Чого? — у голосі чути здивування. — Телефоном спокійніше говорити?

— Спокійніше. Я уявляла тебе не таким...Ти був не чесним, — дорікаю йому.

— В чому?

— Ти казав, що показуєш квартири людям. У такому костюмі? Можливо, я й злякалася, але ж не дурна.

— Ну, скажімо, я був не до кінця чесним. Але ж не брехав. Я власник агенції з нерухомості.

— Ясно, — хриплю, відчуваючи себе повною дурепою.

Не пам’ятаю, що говорила Лія про роботу свого «братика». Не вважала цю інформацію важливою, тому й не загострювала на цьому увагу. Мені здається, вона щось говорила про будівельні матеріали, але не можу бути впевненою.

— Тобі Лія сказала моє ім’я?

— Ні. Про тебе ми не говорили.

— А як ти мене впізнав? — питаю здивовано.

— Не за голосом, — хмикає чоловік. — Скоріше за твоєю реакцією на мене. Ти так дивилася… — він замовкає на декілька секунд, — наче привида побачила. На незнайомців так не дивляться. А потім все склалося у логічний ланцюжок: Дніпро, вік, коледж, манера говорити й бурчати, як ти зазвичай робиш. Я був впевнений майже на сто відсотків, і коли ти розвернулася, останній сумнів відпав. Тепер говорити з тобою набагато приємніше.

— Чому?

— Бо я знаю, яка ти приваблива, — від цих слів щоки заливаються фарбою. Не знаю, що сказати, бо не очікувала на комплімент. — Чому ти приїхала хвора до гуртожитку? — питає вже суворіше.

— Я змерзла, поки добиралася, тому так вийшло. Схоже, доведеться повернутися додому, бо почуття кепське.

— Вибач, що змусив їхати зі мною. Мені й справді була потрібна Лія.

— Все нормально. Завтра поїду додому, щоб не наражати дівчат на небезпеку.

— Чим поїдеш? Тебе хтось забере?

— Навряд чи. Тато працює допізна, тому краще не чекати, а поїхати маршруткою.

— Не може бути й мови. Я сам тебе відвезу.

— Що?! Ні, не потрібно. Це незручно.

— У мене завтра багато справ і зустріч з нотаріусом, але ввечері я заїду за тобою, — не звертає уваги на мої протести.

— Сашо, не потрібно. Це…

— Ти не хочеш зустрічі? — перебиває.

— Е… Я зараз не в найкращому стані, а ти… Ти… Ні, нічого, — видихаю, бо не знаю, що сказати. Не скажу ж я йому, що він гарний і дуже стильний. А я звичайна студентка. Що в нас може бути спільного?

— Я все сказав. І знаєш що?

— Що? — прикладаю міцніше телефон до вуха, наче він зараз скаже якийсь секрет.

— Я б залюбки зараз повернувся й поговорив з тобою, але не буду тебе бентежити.

— Е… Вибач, що так сталося. Не знала, як сказати, що це я. До того ж в мене була маленька надія на помилку.

— Чому надія? Я не сподобався сміливій Софії?

— Сашо, не треба. Я зараз не маю відповіді, у голові каша.

— Мене вже давно так ніхто не називає. З твоїх уст це звучить ніжно, — знов шокує й вкотре віднімає дар мови. — В тебе ліки є?

— Так, — відповідаю, дивуючись швидкому переходу на іншу тему. — Лія накупила купу всього.

— Тоді до завтра.

— До завтра, — здаюся, погоджуючись на поїздку додому.

Сиджу й не можу повірити, що моє не надто сповнене пригодами студентське життя, зробило такий крутий поворот. Не знаю, як і чому, але він і справді мені сподобався. Та чи вийде наше приємне телефонне спілкування на новий рівень? На це питання в мене немає відповіді, адже уявляла я одного чоловіка, а побачила зовсім іншого.

— Соню, ти чому не спиш? — влітає в кімнату Лера, а за нею Лія. — Фух, ледь встигли. Ще б трошки — і Степанівна нас не впустила б.

На годиннику майже дванадцята. Я настільки поринула у свої думки, що навіть не помітила скільки минуло часу.

— Ліє, — звертаюся до дівчини, що саме знімає верхній одяг, — це він.

— Так, Соню, вибач. Братик не надто ввічливий. Уявляю, як тобі було незручно з ним їхати.

— А навіщо він тебе шукав? — запитує Лера.

— Завтра маю підписати якісь важливі документи. Він телефонував, але я не чула через музику, тому, як останній садист, змусив нашу подругу їхати хворою до клубу.

— Він просто попросив, — відповідаю, досі перебуваючи у стані шоку.