Розділ 4

Телефон із ліхтариком ми тримали по черзі. Через слабке освітлення в кабіні витала досить інтимна атмосфера, по стінах ковзали химерні тіні. Почуваючись як у поході біля вогнища, я не втрималася від усмішки:

— Ми наче на пікніку. Або на привалі у лісі.

— О так, на привалі… — промимрив він, явно згадавши щось своє. Напевно, як із товаришами по службі долав не один кілометр у повному обмундируванні.

І мені захотілося якось його розвіяти.

— Ти, мабуть, багато де був… — спробувала відволікти від сумних думок. Але, здається, зробила лише гірше.

— Це точно… — затьмарилося обличчя Мирослава. — Багато де. Був і на передку. Страшно там… Але хто, як не ми?!

І я розуміла, що він має рацію. Але все одно не хотіла б знову туди його відпускати. Зараз зміг повернутися, але чи вийде наступного разу? Так, стоп! Геть ці думки! Треба вірити у краще! Звичайно повернеться! І він, і решта хлопців…

— Ти… Тебе тут хтось чекає? — спитала тремтячим голосом.

— Хіба що сім’я, — знизав плечима. — Дівчина не дочекалася: знайшла собі якогось аспіранта, який завжди поряд. Хто час від часу не зникає без можливості зв’язатися. І котрий точно повернеться ввечері додому.

У словах було стільки гіркоти. Хоча я й відчувала, що гіркота застаріла. Відболіло вже, рана хоч і завдавала незручності, але затяглася. Він готовий рухатися далі. Втім, як і я.

— Я б дочекалася, — випалила, перш ніж встигла подумати. — Коли знаєш, що на тебе чекають, є ще більший стимул повернутися.

— Так і є… — кивнув. — То що, чекатимеш на мене? — запитав раптом. Начебто жартівливо, а погляд серйозний, випробувальний.

— Якщо тобі важливо, щоб чекала саме я, то буду, — сказала з несподіваною твердістю.

— Важливо.

Лише одне слово, але воно було ціннішим за тисячі запевнень, яких я свого часу наслухалася від колишнього хлопця.

— Тоді точно буду!

— Дякую, — і схопив мене за руку, м’яко стиснув.

Я не противилася, стиснула у відповідь. Бути чиєюсь надією, метою повернення додому… Це така відповідальність, але водночас і радість. Я дивилася у стомлені очі Мирослава і розуміла: нікого іншого я не чекала б, а його буду. Саме його. Бо він... такий. Бо дивиться так, що серце починає битися швидше. А коли всміхається, у куточку рота з’являється мила ямочка.

— Відбій повітряної тривоги, — порадував Мир, повторюючи сигнал на телефоні. — Сподіваюся, більше ніде не було серйозних прильотів, і ніхто не постраждав.

— Х-хух, нарешті! — надихнулася я. — Ну, все, тепер треба чекати, поки енергетики дадуть світло.

Залишалося вірити, що нас чекає хоча б кілька годин перепочинку. Трохи відпочинку перед наступною тривогою, щоб трохи розслабитися і не чекати будь-якої секунди на вибух.

— Ну що, ще раз із Новим роком! — Мир торкнувся своїм шоколадним батончиком до мого.

— З Новим роком! — я зробила те саме.

Ми ніби келихами цокнулися. Після чого, потроху жуючи солодощі, проговорили залишок ночі. Розмовляли про все і ні про що. Мені просто було приємно слухати звук його голосу, відчувати присутність і почуватися, що тепер я не сама.