Розділ 2

Я стояла в повній темряві і, намагаючись не панікувати, відчайдушно шкодувала про спонтанну витівку. Ну от чого потопала надвір, питається? Залишилася б удома — і нічого не сталося б, сиділа б зараз біля накритого столу та вбраної ялинки. А до темряви нам не звикати, стільки блекаутів пережили (ліхтарик на телефоні наше все). Так ні, повноцінного свята захотіла, щоби відчути запах хвої, як у дитинстві. Ялинка у мене в квартирі хоч і рясніє іграшками й блискучою мішурою, але штучна, а з нею відчуття зовсім не ті. Тож згадавши, що біля ЖК висаджено молоді сосонки, вирішила позичити кілька голок. Так, для запаху, просто в руках розтерти. Та й позичила. Навіть зривати не довелося, підібрала опалі. І що ж тепер? Голки є, але ні столу, ні ялинки. Тільки кабіна ліфта, що зависла на пристойній висоті, темрява та незнайомець під боком.

Раптом чоловіча рука торкнулася плеча, і я заверещала, готова захищатися. Ех, дарма розслабилася. Інстинктивно відсахнулася і, вдарившись ліктем об стіну кабіни, зойкнула. Вирішивши надалі бути обережнішою, почала обмацувати простір, одночасно намагаючись зрозуміти, де знаходиться хлопець. Добре, що ліфт вантажний, хоча б є місце для маневру.

— Стій, не рухайся! — гаркнули мені, після чого пролунав шерех одягу і простір висвітлився ліхтариком зі смартфону.

Ех, а я свій телефон удома залишила, дуринда. Адже виходила всього на кілька хвилин, от і не взяла.

— А не треба було мене хапати! — вигукнула у відповідь, моргаючи від незвичного світла, через яке по стінах поповзли химерні тіні.

— Не хотів зачепити тебе в темряві, але таки натрапив, вибач, — заспокійливо всміхнувся незнайомець. Начебто, цілком щиро.

— Угу, — відповіла відсторонено, все ще його побоюючись.

— Та не бійся ти, не скривджу! Я з тих, хто боронить, а не нападає. Мені приховувати нема чого, я служу… — він витяг з-під темного светра, надітого під камуфляжну куртку, ланцюжок із жетонами. Хотів було сховати назад, але передумав, і тепер той поблискувала на грудях своєрідною прикрасою. — Мирослав.

Мир та Слава. Так, мир — це саме те, що нам зараз дуже потрібне. І якнайшвидше.

— Надія, — після невеликого вагання мовила у відповідь.

— Надія… — протягнув, немов смакуючи. — Як символічно. Саме вона допомагає триматися там, в окопах…

Втім, далі розвивати тему він не став.

— У вас немає ключів. Ви до когось у гості приїхали? — я продовжувала бути настороженою.

— Ну чому ж нема?! — хмикнув він. — Просто вони десь на дні рюкзака, — він спустив його з плечей та почав копатися у вмісті, поки нарешті не витяг зв’язку, на якій я впізнала й фірмові магнітні таблетки від хвіртки і входу в під'їзд, і типовий ключ від квартир у нашому ЖК. — Ось. Я не маніяк, якщо що. Ще раз радий познайомитися, сусідко.

— Навзаєм, — я нарешті відчула, як відпускає напруга.

— Так-с, глянемо, що там трапилося, поки мережа ще ловить, — мовив хлопець і задивився у телефон, вочевидь, переглядаючи канали новин. — Угу, ясно… Приліт у підстанцію, по всьому районі вирубилося світло. Тривога, до речі, все ще триває.

— Просто чудово, — кинула безрадісно. — Скільки ж нам тут сидіти?

— Спершу спробуємо зателефонувати до аварійки, — взяв на себе ініціативу новий знайомий.

Однак там нам сказали, що оскільки ліфт не зламаний, а просто зупинився через відключення світла, треба просто почекати, доки дадуть електрику. І взагалі, зараз новорічна ніч та комендантська година. Тому якщо нам когось і пришлють, то не раніше ранку, якщо на той час світло так і не дадуть. А самим намагатися вибратися категорично заборонили.

— М-да, приїхали… — я була на межі розпачу. — І що нам тепер робити?

Якщо це аварійне відключення, то світло справді дадуть невідомо коли. Краще не вигадаєш! От і зустріла Новий рік.

— Як що? Святкувати! — з незрозумілим оптимізмом заявив співрозмовник. — Із Новим роком, до речі. Саме настав.

— З Новим роком… — зітхнула приречено.

— Ну, не супся, подруго! Ялинка в нас є, — вказав він на пучок голок у моїх руках, — перекус теж, — і знову пірнув у рюкзак. — Відзначатимемо! Я минулий Новий рік у бліндажі святкував, нічого, терпимо.