Розділ 30

І в першу мить Кайден завмер. А потім на його обличчі визріла ота знайома холодна рішучість. Його погляд потемнів, а щелепа напружилася і  по вилиці смикнувся м’яз.

— Як же невчасно…— на мить прикрила я очі. А потім видихнула. — Спускаємося до капища, — командую я.

— Ти впевнена? – кидає він на мене погляд з-під лоба.

— Просто повір мені, у нас немає іншого вибору, — дивлюсь йому в очі.

— Ясно, — киває він.

— З нами йде Ком і Раян, — уже на ходу бурмочу я. — Тобі вдалося щось дізнатися про Мертвий ліс?  

— Ні. Замало часу, — сердито сопе він.

— Тоді будемо сподіватися, що наші висновки правильні, — розпускаю я благенькі сподівання на позитивне завершення цього вечора.

Раян нас уже чекав.

— Потрібно в капище, — пробурмотіла я.

Ком питань не ставить, він просто йде.

— Чому зараз? – чухається цікавість у Раяна.

— Капище гуде, — бурмочу трохи задихавшись. – Спробуємо, перепрошити його під цю нову реальність. І у нас обмаль часу.

— То фанатики таки принесли в жертву дівчину? – зиркнув на мене Раян. 

— Ну не задля чаювання ж вони її викрали, — сухо кидаю я. —  Фанатики рідко викрадають людей із мирними намірами.

— А? – аж спотикнувся бідолаха.

— І якщо ми не поспішимо, то на власні очі побачимо великий кінець Півночі. А тепер почуйте мене. Все, що я кажу, виконується швидко і без зайвих запитань. По-перше, немає часу пояснювати. По-друге, якісь мої дії можуть бути інтуїтивні. Тому просто робимо.

— Зрозуміло! – буркнув Ком.

Моя наївна віра в те, що нам вдасться прослизнути до капища тінню, розбилася об реальність, я явно недооцінила хватку старшого інспектора. Визнаю, його відомство працює краще, ніж я думала. Нас перехопили на самому порозі катакомб, наочно довівши, що інспектор недарма їсть свій хліб з маслом…з дуже товстим шаром масла.

—  Леді Вальдорія? – тріпнулося здивування в його голосі.

—  У нас проблема. Тріщить капище. Імператор послав архімага. Зустріньте і де я б не була, приведіть до мене.

—  Я з вами, —  буркнув він й кивнув своєму підлеглому.  

—  Гаразд! – кивнула йому. —  Раяне, веди.

Ясна річ, що я в тих катакомбах нічого не запам’ятала. А от Раян орієнтувався дивовижно впевнено. Він вів нас якимось іншим шляхом й ми дісталися мети значно швидше, ніж я розраховувала. Хоча, може це під гарячим азартом так здалося. Бо якось раз і перед очима показалося місце з капищем.

 Капище зустріло нас важким, наелектризованим повітрям. Величезні базальтові колони, поцятковані рунами, здавалися ребрами якогось доісторичного чудовиська, що заснуло в серці Півночі. У самому центрі пульсувала точка Контролю — згусток сизого марева, який уже починав закипати чорними волокнами Хаосу. Тільки гулко ковтнула і посунула вперед.

— Кайдене, станьте у центр, — сухо мовила я, хоча всередині мене усе тремтіло. — Зараз ви стабілізатор.

Він підійшов. І, як тільки я почала працювати з магією, то печатки архімага на його скронях почали світитися мерзенним жовтим світлом, реагуючи на мою магію. Вони «пізнавали» ворога. Кайдена зателіпало. А я змусила себе продовжити й почала малювати в повітрі першу схему перезавантаження. В якусь мить я наче почала бачити себе зі сторони. Час йшов, а я все креслила схему…відчуваючи, як кров кипить у моїх венах, а мої пальці залишають в темряві розпечені сліди.

— Тримай мене за руки, — простягнула руку Кайдену. — І що б ти не відчув, не відпускай. Інакше ми обоє станемо частиною цього попелу.

Кайден схопив мої долоні. Його пальці були крижаними, а погляд розфокусованим. Магія Хаосу з капища почала вливатися в нас, використовуючи наші тіла як провідники. Це було боляче… Біль накотився нищівними хвилями, вимиваючи саму здатність дихати. Тіло здавалося крихкою скляною посудиною, яку зсередини розпирав титанічний тиск капища. Вени пульсували вогнем, наче по них проганяли рідке бите скло.

— Сорін... — прохрипів Кайден, і з його очей почала текти кров. — Пече...

— Дивися на мене! — крикнула я, перекриваючи гул, що підіймався з-під землі. — Дивися крізь магію!

Це був мій шанс. Об’єднавши наші енергетичні потоки для перезавантаження капища, я створила спільний контур. Тепер його розум був відкритий для мене. Я бачила ці пута, тонкі, мерзенні нитки золота, що обплели його спогади. Магія архімага була вплетена в його почуття, як паразит. Я спрямувала перший імпульс перезавантаження не в точку Контролю, а в ці нитки.

— Згадай! — прошепотіла я, і це слово вдарило в його свідомість сильніше за будь-яке бойове закляття.

Капище здригнулося. Земля під ногами пішла ходором. Я відчула, як золоті нитки почали лопатися під тиском моєї люті та первісної сили Півночі. Архімаг в цю мить точно відчув, як його шедевр розсипається на порох.

— Сорін... тераса... — раптом вимовив Кайден, і його голос змінився. Це вже не була покірна маріонетка. — Білі квіти... ти казала, що вони пахнуть снігом...