Розділ 29

З появою лорда Дарелла життя на Північній заставі змінилося. Усі марширували, звітували й поняття дисципліна заграло новими фарбами. Він на своєму місці. Ще б тако трішки нерви його пригладити й було б взагалі чудово. Бо цього разу, певно, задля різноманіття мене розбудили його крики. Тут колись будуть часи, коли я можу лягти та просто прокинутися від того, що виспалася? Риторичне питання.

  Але майже весь день займаюся буденними справами намісниці. І вони б мені подобалася більше, якби не були такими дрібними і різноплановими. А поки кипимо. Робота і я. Коли доходить до прийняття якихось машинальних рішень, голова перемикається на капище. Увесь мій досвід намагається підсунути найкращі рішення. І чи то досвіду багато, чи то рішення не найкращі, але я всоте перекручую усі можливі схеми. Іноді ми завмираємо на роздоріжжі. Бо рішення це завжди акт волі й приймаючи його ми стаємо авторами результату. Чи готова я до відповідальності? Без сумніву. Поки мене більше лякає аналітичний параліч. Бо в мене вже мозок перегрівається від всього свого інформаційного багажу знань. А я була старанною ученицею. І ніколи не переставала цікавитися знаннями.

  І мої знання говорили, що фанатики уже повинні були діяти. Уже мала бути нова жертва. І хоча це звучить доволі цинічно, але воно не минуче. І це очікування цієї неминучості та нездатності їй протистояти дещо напружувало мене.

  Тож коли на черговій нараді в кабінет зайшов старший інспектор, по одному його виразу обличчя було зрозуміло, що жертва таки є. Зникла дівчина з найближчого поселення до Північної застави.

  Лорд Дарелл скипів. Я розуміла його почуття. Він розставив караули, ввів комендантську годину, посилив чергування патрулів, використав навіть фосфорицидні сполуки, які б засвітилися, коли б їх хтось перетнув, але все намарно. І це було трішечки боляче.

  Тепер було питання місця. І цей хвилюючий момент очікування чи все правильно я розрахувала. А поки лорд Дарелл не стримувався на емоції, а старший інспектор приймав ту бурю почуттів на себе. Моє клацання пальців не відразу привернуло увагу генерала. А коли привернуло, то він спробував спопелити мене поглядом.

— Ми усі знали, що буде ще жертва. І ми спробували тому запобігти.

— Ви так легко розпоряджаєтеся чужими життями? – перекинув свою увагу на мене генерал.

— Відставити! — різонув повітря мій голос і він мимоволі замовк, хоча жовна на його обличчі продовжували ходити ходором.  — Ви кажете, я «розпоряджаюся»? — я вигнула брову. — Ні, генерале. Я просто вмію рахувати. Ви бачите в людях одиниці статуту, а я бачу в них ціну, яку доводиться платити за виживання всієї Півночі. Ми знали про жертву, бо фанатики діють за логікою капища, а не за вашим розкладом караулів.

— Ви казали про три місяці… — кинув він в мене обурливий погляд.

— Це було до того, як ми виявили ще одне капище поза межами застави. Ситуація змінилася, — втомлено пробурмотіла я.

— То що нам тепер робити? – гаркнув він.

— Якщо ні в кого немає новаторських ідей, то продовжимо робити те, що робили і  прочешемо територію.

— Ми вже обшукали кожен кущ від застави до самих скель! Мої люди валяться з ніг, коні загнані, а ви пропонуєте мені знову «продовжувати те, що робили»? Це не стратегія, леді Вальдорія, це біг по колу в очікуванні, поки нас усіх переріжуть! – важко дихаючи, виправився він.

— Ми знаємо, що їхня мережа має «вузли». Ми будемо шукати не дівчину, ми будемо шукати наступний енергетичний сплеск. Ваша логіка каже вам шукати сліди чобіт, а моя каже шукати викривлення реальності, — глянула на нього з усією прямотою мого цинізму. — Завтра я, сподіваюсь, на повернення чародіїв після знищення шеків і ми їх залучимо до пошукових бригад.

І абсолютно незадоволені один одним ми нарешті розійшлися. Щоб неподалік моєї кімнати до мене підкрався Ком.

— Сорін? Що робити? – перейшов він до діла.

Хочеться сказати, що нікуди не лізти. І ще більше хочеться, щоб мені нарешті дали можливість побути зі своїми думками і навіть трішечки зі своєю совістю.

— Відпочити. Завтра буде складний день, — йду на компроміс з совістю.  

— А зникла дівчина? – насупив лоба Ком.

І я тільки поглянула на нього.

— Займи Раяна, — буркнула. – Мені потрібно трішки побути наодинці.

— А лорд Вейлок? – насупив він лоба.

— Теж захоче зі мною поговорити. І можливо, що не він один, — стиха прошипіла я.

— Ти в порядку? — маякнуло в його очах якесь співчуття.

— В межах норми, — змушую себе відповідати спокійно.

— Добре. Займу баста. Вічно тебе тягне до проблемних, — тяжко зітхнув він.

— Вічно… — і собі зітхнула я.

Бо таки вічно мене кудись тягне. Сиділа б собі на місці в якомусь замку, глибоко заміжньою за якимось пристарілим лордом й вибирала, якими нитками вишивку зробити. Але ж то не мій шлях. Мені нудно в тихому болоті, подавай бурхливу річку. Й несе мене від порогів до ділянок з перешкодами. Зате, як азарту додає…До певного часу. А потім хочеться спокою. Але хто ж тебе у нього відпустить? Такі, як я не йдуть на пенсію. Вони до неї не доживають.

В кімнаті, найперше хлюпаю собі в келих вина. І вже з келихом в руках розпочинаю міряти кімнату кроками. Я намагаюсь скласти схеми…бо будь-яка дія фанатиків приведе до порушення простору…і точка Контролю відреагує. І саме в цей момент я можу спробувати перезавантажити старе капище. І крайності наслідків, це або вийде, або ні.