Розділ 25

Під кінець мого плетіння він таки не встояв і впав на одне коліно. Впертий. Тримався до останнього.

— Тільки не кажіть, що у вас не вийшло? – ледь ворухнув він губами.

— У мене завжди все виходить. Питання лише в тому, чи збігається мій успіх з вашими очікуваннями, — пробурмотіла я.

— Просто то ваш успіх іноді катастрофу нагадує, — важко зітхнув він.

— Катастрофа — це коли я здаюся. А поки я в епіцентрі — це просто дуже активне розв’язання проблем, — перевела я на нього погляд. — Розумію, ви звикли, щоб усе було по поличках і з бантиками, але в реальному світі бантики зазвичай горять першими. Звикайте, це називається «ефективність».

— Наступного разу просто скажіть, що вам подобається запах горілого… — зробив він над собою зусилля і підвів, сперся руками на коліна й ще трохи так постояв. —  Бо я, наївний, завжди вважав, що ефективність — це коли після розв’язання проблеми на карті залишається хоч щось…

 — Ой, не будьте таким консерватором! «Залишається хоч щось» — це для тих, у кого немає фантазії. Я просто розчистила вам горизонт. Тепер на цій карті можна намалювати щось значно цікавіше. І до речі, ви стоїте, дихаєте і навіть намагаєтеся доречно жартувати. Хіба це не успіх? – прискіпливо обвела його поглядом.

Під тим поглядом він розігнувся, насупився і скривився.

— І? Що ви заховали під цю балачку?

— З нас таки виходить неперевершена команда, — посміхнулася я.

І зморшка на його лобі стала ще глибша.

— Поставила один маячок… — зітхнула під його поглядом.

— Щось заборонене? — підтиснув він губи. – Чому ви так легко переступаєте закон?

— Тому що я дивлюся на закон як на рекомендацію, а не як на стіну, — знизала я плечима. — Розумієте, поки ви чемно стоїте перед зачиненими дверима, поважаючи право на приватну власність чергового монстра, я просто заходжу через вікно. Тому морально-етичні норми вартості врятованого життя ми залишимо на потім. Але якщо вам спокійніше, то можете вважати, що я просто випадково спіткнулася і впала на той бік забороненого. Двічі. Але годі розмов. Пора вибиратися з цього місця. Ви вже готові? Чи вас підтримати за ліктик?

— Ну підтримайте… — з викликом в очах глянув він на мене.

Підійшла під його поглядом…навіть не знаю чого він від мене чекав…

— Обережно, лорде Вейлок, — прошепотіла я, обхоплюючи його лікоть і міцно притискаючи до себе,  а то ще звикнете, що у вас є опора, яка не лише закони порушує, а й не дає вам впасти…

Він був гарячий, як пічка, і напружений, наче струна. Я відчула, як під моїми пальцями перекочуються м’язи, він явно намагався тримати лице, попри втому та магічне виснаження.

 — Боюся, що звикнути до вашої «опори» — це як звикнути до прогулянок по краю прірви під час землетрусу, — він ледь помітно всміхнувся, хоча його погляд залишався гострим. — Дуже захопливо, поки не розумієш, що опора сама з цікавістю поглядає вниз, роздумуючи, чи не підштовхнути вас для кращого ракурсу…

І я розсміялася.

— Зате ви в тонусі. А то ще розслабитеся, втратите чуйку і засумуєте, а так і смак до життя можна втратити.

— З вами у мене смак до життя такий гострий, що аж зуби зводить. А мої нерви такі натягнуті, що на них можна грати похоронний марш. Ваша турбота про мій емоційний стан зворушує майже так само, як вигляд магічного відкату.

— Похоронний марш? Яка нудьга. З вашим темпераментом на цих нервах краще пристрасне танго грати. І помітьте, що відкат б'є боляче і без попередження, а я, як бачите, навіть люб'язно притримує вас за ліктик. Відчуваєте різницю в услужливості?

— Угу! Відчуваю…— поглянув він на мою руку на його руці, а потім заглянув мені в очі. — А ці фанатики не відчують нашу тут присутність? – зловив він натхнення для питання.

— А в мене є тут одні цікаві травки…

— Які ще травки? – насупився він.

— Цікаві. Фанатики ж і надихнули. Вони тут застосували одні травки, які начисто відбили можливість їх відчути у Раяна.

— А що так можна було?

— Ви не повірите, які ті природничі науки бувають захопливі, — з придихом відповіла я.  

— Це щось знову з розряду забороненого? – зародився сумнів в його очах.

— Чого заборонені? Дуже навіть звичні.

— Леді Вальдорія?! – кинувся до мене Ком.

— У нас все чудово. Ми живі, — радісно сповістила усіх.

— А ми…А це…Раян сказав, що щось відбувається… — виразно повів очима Ком на лорда Вейлока.

О, в очах Раяна палав осуд…ні не так ОСУД.

— Нічого незвичного. Ще один ледь відчутний вузол. Просто з Кайденом трапилася пригода…

І усі три чоловіки уважно подивилися на мене.

— Ці гірські стежинки такі підступні, — з найсерйознішим виразом на обличчі пояснила я.

У Кома очі стали ще більші.

— Ком, а можна мені принести пакунок з травками? – попросила я його.