Розділ 24

— Це тільки припущення. Бо трішечки схоже.

І Кайден неохоче відвів від мене погляд. Зате я тепер зустрілася зі злегка ошелешеним поглядом Кома. І той погляд мене довго переслідував, аж поки вловивши мить Ком наблизився до мене.

— Який ще Вінок? — прошепотів він до мене.

— Теоретичний, — одними губами вимовила я.  

— Теоретичний? – копнув він мене поглядом.

— Ну весело ж має бути не тільки одному лорду Вейлоку…

— Тобто ти вигадала це все? – кліпнув він очима.

— Чого це вигадала? Просто завжди було цікаво коли ж інформація про Вінок порожнечі мені знадобиться в житті.

— Знущаєшся? – сердито глянув він на мене.

— Привертаю увагу до фанатиків усіма силами.

І наше шарудіння привернуло увагу спочатку Раяна, а потім і Кайдена. І Ком допит припинив, кивнув мені і від’їхав до Раяна. І вже за пару хвилин до мене під’їхав Раян.

— А наш шаман казав, що неможливо звести ці межі…

— А? – виринула я зі своїх дум. — Тобто хтось таки намагався їх звести? – покосилася я на Раяна.

І на його обличчі проступив чистий ступор.

— Ні… — якось невпевнено вимовив він.

— Але ж звідки тоді шаман знає, що ці межі неможливо звести? – невинно поцікавилася я.

— Бо таке неможливо, — трохи навіть невпевнено відказав він.

— Цікаво…Тобто ти наразі відповів не чому, а як тобі зручніше вірити?

— Шамани не будують теорій, — стиснув він зуби. – Ми знаємо. Ми відчуваємо.

— Угу! Тобто хтось сказав…

— Духи не брешуть, — буркнув він.

— Духи не брешуть, — погодилася я. – Вони просто не зобов’язані казати все…

І Раян поринув у глибоку задуму. Зате нарешті запанувала блаженна тиша. Бо усі мовчазні і зайняті думками. І я теж нарешті можу почути свої думки. А подумати було над чим. І дорога та тиша цьому дуже сприяли.

   Все починається з якихось маленьких рішень та призводить до несподіваних наслідків. Буває, що розвиток подій можна передбачити, але трапляється і зворотне. Але усе має свій початок…і усе має свій кінець. Нічого в світі не буває вічним. День закінчується ніччю, осінь – зимою, життя – неминучим фіналом...

   І під ті роздуми ми об’їхали добрячу територію. Ліс, як ліс і нічого дивного. Ком періодично смикав Раяна, що той відчуває. Раян шипів, що відчуває виключно роздратування від його тупих питань. А потім щось невловимо змінилося. Відчуття загострилися. Повітря наче стало в’язке, густий туман повільно поповз схилами. Птахи затихли. Раян ставав все неспокійніший, а лорд Вейлок напруженішим. Коні занервували. І я спішилася. Всі інші злізли з коней слідом за мною.

— Це тут? – прошепотів Ком.

— Раяне, зачейте з Комом нас тут, — пробурмотіла я.

— Чого? – вп’явся він в мене впертим поглядом.

— Бо це місце відчувається, як енергетичний вузол. Ні ти, ні Ком не маги. Вам там нічого робити.

— А що ти будеш робити? – не вспокоївся він.

— Оціню й зрозумію, що тут було і, що може бути, — спокійно пояснила я.

— А чого я не можу піти? Я ж це місце теж відчуваю, — напосів Раян.

Кайден фиркнув і закашляв. Зиркнула на нього.  

— Бо приманкою буде Кайден. А ти зачекаєш. І якщо щось піде не так, то ми підемо по сліду і жорстоко помстимося за…Кайдена, — з кам’яним виразом на обличчі пояснила я.

І тепер уже вони усі троє трішечки ошелешено глянули на мене.

— Ти серйозно? — кліпнув Раян.

— Ага! Я взагалі серйозна, як судовий вирок. Але якщо ти дуже наполягаєш, то я можу використати тебе, як приманку? – запитливо поглянула на хлопця.  

— Я зачекаю, — кивнув він.

— Кайдене, прошу…— запрошувальним жестом махнула я рукою чародію.

Той тільки очі закотив, але пішов.

— Я не буду танцювати під чужу дудку…— прошепотів лорд Вейлок. – Але музику послухаю…

— Правильно, на вистави треба ходити з настроєм, — не дивлячись на нього буркнула я.

— Видайте графік тих вистав, — фиркнув він.

 — Графік? — я нарешті відірвала погляд від лісу й повільно повернулася до нього, злегка піднявши одну брову. — Лорде Вейлок, ви занадто звикли до впорядкованості. Життя все ж не стабільна величина, а скоріше театр імпровізації.

І від лорда Вейлока ніби повіяло напругою.

— Сьогодні в репертуарі «Битва за власні кордони», — продовжила я, понизивши голос до ледь чутного шепоту. — Антракту не буде, а фінал залежатиме від того, чи зможете ви розрізнити фальшиві ноти у власному виконанні.

І лорд Вейлок напружився. Його пальці, що стискали руків’я меча, на мить побіліли, але в очах спалахнув той самий азартний вогник, який він так старанно намагався приховати за маскою холодної ввічливості.