Розділ 20

    Старший інспектор віддав вказівки щодо тіла і доєднався до нас. Щиро не розумію, навіщо. Мені потрібен був Раян, я сподівалася на його чуття. Ком, бо від нього в мене не було шансів відмахатися. Генералу теж дуже треба було…хоча я й була проти. Бо у випадку невдачі має хоч хтось залишитися. Але де там? Простіше скелю було посунути…і виникало в мене таке вже бажання…от прямо на генерала її й посунути. Теж мені тиран-початківець. То на інспектора вже майже не реагую.

   І кралися ми вглиб лісу тихо, так тихо, що здавалося, що й коні намагалися не цокати своїми копитами серед цієї тягучої, важкої тиші. І на конячок я трохи позаглядала… затим потрусила головою…зовсім уже уява розгулялася.

   Ліс тут був не просто старим, він був… наче нервовим. Гілки злегка погойдувались, хоч вітру не було, а під корінням щось немов дихало, повільно й важко, як стара нечисть, що мріє про смерть.

   Не можу сказати, що ми їхали на найскладніше завдання…Мертвий ліс щедрий на аномалії. І з таким я теж стикалася. Чим довше живеш, тим більше бачиш. Складність тут полягала в точному попаданню в енергетичний центр. Як казав, мій наставник – усе можна вбити, або розвіяти, або перетворити, або підкорити, або проігнорувати. Питання лише в тому який метод буде найефективнішим. І успішність іноді залежить не від твоєї кількості магії, а від її якості. Тобто точність прикладання магії зараз буде важливіша за сили. Але ризик, що щось піде не так є завжди.

  І я перевела задумливий погляд на Раяна. Ще та загадка чого він такий і чому я можу з ним взаємодіяти? Хоча я можу знайти спільну мову і з демонами, але з енергетикою я ще не пробувала домовлятися. А потім глянула на генерала. Гмм, та його вираз обличчя міг би зійти за справжню летальну зброю. Ну принаймні зрозуміло, чого його солдати були з ним до кінця. Мабуть, їм не хотілося потрапити під обстріл цього погляду. І то в мені зараз говорить чисто заздрість. Ком дивився за усім відразу, ловив поглядом наймерші рухи лісу, стеріг Раяна, пильнував генерала, поглядав на старшого інспектора й наглядав за мною. Інспектор нервував. І його я розуміла.

     Раян, який їхав попереду, іноді зупинявся, нахиляючи голову, наче прислухався до чогось, що чув тільки він. І я впевнена, що чув він багато. Тож і моя увага була прикута до нього.

— Тут… щось є, — пробурмотів він уп’яте за десять хвилин. — Але воно рухається. Наче ковзає під землею. І дуже швидко…

— Гаразд! – прикусила я губу. – Стеж далі.

— А що нам робити, коли ми це зустрінемо? – поставив питання інспектор.

— Відволікти, — буркнула я.

Генерал щільніше стиснув руків’я меча.

— Леді Вальдорія? – зиркнув на мене генерал, — То як нам це дістати?

— Ніяк. Воно саме нас дістане, — обнадіяла я усіх.

Генерала трішечки перекосило. Навіть Раян нервово видихнув. Закотила очі на те.

    Але рушили далі і простір почав… змінюватися. Дерева стали щільнішими, темнішими. Тіні лягали неправильно, видовжуючись під неможливими кутами. Земля стала м’якою, аж пружною, як ґрунт після сильної зливи, але зливи не було.

Інспектор Мендель нервово озирнувся, а потім спішився і помацав рукою землю.

— Земля під ногами… тепла, — озвучив він.

— Добре, — видихнула я. — Це означає, що ми близько до точки живлення. До витоку. Сутність тримається недалеко.

— Добре? От тільки я не бачу ні слідів, ні… — забурмотів генерал.

— Зупиніться, — різко скомандував Раян.

Ми всі завмерли.

П'ять секунд. Десять. П’ятнадцять.

А потім… тиша змінилася. Вона стала важчою, густішою, наче повітря намазали смолою.

— Воно поряд, — прошепотів Раян.

І в ту ж мить із кущів праворуч вирвався тріск. Гілки шугонули в небо, а земля під ногами злякано здригнулася, немов її різко підкинуло зсередини. Повітря раптом стало густим, мов тягучий кисіль, який розрізають невидимим лезом. Простір навколо стиснувся й тіні почали танцювати та зливатися, а контури всіх предметів попливли, втрачаючи чіткість.

— Це не фізична форма, — видихнула я. — Воно перебуває у перехідному стані, тому і здійснює напади, виринаючи прямо з проміжку між вимірами.

І все злилося в хаос: іржання переляканих коней, крик. Ще один різкий удар під корінням і кінь інспектора став на диби, і той вилетів із сідла. Неконтрольована сила Раяна, яка дерлася і рвалася, а він її ще навіть не усвідомлював. І я ніяк не могла зосередитися на самій сутності.

— Воно рухається під нами! —  налився гулом голос Раян.

— Тримайтеся разом! — кинув генерал.

— Ліворуч… ні. Спереду… Стривай. Воно… множиться?  — зморщився Раян.

— Ні. Воно розсіює відголоси, щоб заплутати нас. Справжнє там, — я показала вглиб найгустішої тіні між двома старими дубами. — Те місце… неправильне. Гляньте, повітря здається трохи темнішим. Це схоже на величезну тінь, але жодного джерела цього затемнення не видно.

Генерал кивнув коротко, по-військовому.

— Йдемо. Спокійно,  процідила я крізь зуби. – Раяне, тримай силу під контролем…ти бентежиш нашого нового друга.