Розділ 18

    Прокинулася від чіткого, майже фізичного відчуття чужої присутності. Але тривоги воно чомусь не викликало. Я розплющила очі, впізнаючи свою спальню в напівтемряві. Повільно повела голову в сторону і виявила поряд Раяна. Не сказати, що дуже здивувалася. Заплющила очі. Чудово! Просто чудово. Не кімната, а прохідний двір, ніякої поваги до особистого простору.

    Зітхнула. Певно, занадто голосно. Бо вмить з лежачого положення Раян перетік у захисну конструкцію наді мною. І тільки потім він розплющив очі. Якусь хвилину він просто дивиться. Я теж дивлюся і в моєму погляді прямо почало зріти нагальне і таке виразне запитання.  

— Ой! – видихає він і нарешті скочується з мене.

— Ай! І чого ж тобі не спалося там де тебе поклали? – прошелестіла я, як сухе листя.

— Біля тебе спокійно, — щиросердечно заявляє це юне нахабство і розвалюється на ліжку.

 Ти подивись на нього: усім неспокійно, а йому спокійно…Тягну халат і вдягаюсь. Дуже хочеться полаятися. Але толку? У бастів спостерігалася рівність зі схильністю до матріархату, бо якщо доводиться, то жінки беруть на себе роль воїна. Зиркнула на цього бракованого баста і відкрила двері…а за ними рот. На лавочці поряд із моїми дверима спав Ком. Та в ім’я мороку! Що тут відбувається?

І щось з цього я проговорила вголос, бо Ком відразу підхопився на ноги. Пробігся руками по одягу, став в струнку.

— Тебе охороняю, — сонно кліпнув він очима.

— Від кого? – солодко поцікавилася я.

— Від баста, — з серйозним виразом на обличчі кивнув він.

Відійшла в сторону і прочинила двері. Раян, зараза така, з ліжечка помахав ручкою Кому.

— Не зрозумів?! – оторопіло витріщився він на нього. – А, як він потрапив? Через вікно чи що? – вів і далі вкрай захопливу розмову сам із собою Ком.

— Якийсь притулок світлого розуму, а не застава. Місце тут на всіх так діє чи що? – закотила очі. – Отже, так! Береш його, — і пальцем я показала на Раяна, — і я вас не хочу бачити десь до обіду.

— Не можна, — скрутно хитнув головою Ком. – Тут ще фанатики десь бігають.

— І нікому зараз краще мені на очі не потрапляти, — процідила я.

Ком подивився на мене, постраждав.  

— Баст, вилазь з ліжка і пішли снідати, — прийняв правильне рішення Ком, дивлячись на мене.

І Раян перекотився з ліжка й підійшовши до мене вкотре нагадав.

— Ти обіцяла…

— Нічого не змінилося. Я в процесі виконання обіцянки, — з виразом абсолютного спокою, уважно вдивилася в очі Раяна.

— Ми підемо… — моргнув він і не закінчив речення.

— Баст, іди вже, — втрутився Ком. – Сніданок…усі справи. А леді Вальдорія своїми справами займеться…

Угу! Займеться.

   Сніданок був на самоті, генерал збувся у невідомому напрямку. Сподіваюсь, він робить те, що заплановано, але знову проявляє якусь ініціативу? Бо від цих ініціатив в мене вже, аж магія ворушиться…

    І раз уже жодна жива душа не висіла наді мною, я нарешті могла дати собі розкіш подумати. Спокійно, без паніки, без адреналіну в крові, що гуде як портал, що готується розірвати простір. Перекрутила в голові все ще раз, від першої нашої зустрічі з Північною заставою до останнього подиху вчорашньої ночі. Картина вимальовувалася проста, як двері, хоч і не надто приємна: мої плани зараз зводилися до двох найімовірніших варіацій. Перша — ми благополучно двинемо коні. Красиво і драматично.  Друга — якщо, дивом, виживемо, то нас треба буде вносити в хроніки. Або в божевільню. Або і туди, і туди за старанність. Не густо з варіантами, чесно кажучи. Але принаймні обидва з характером, з почуттями, з вогником.

    Я втретє зробила ковток гарячого напою. Прямо гарячого, як погляд лорда Дарелла, коли його дратують. Сіла рівніше, поклала руки на стіл, потрабанила пальцями по столу.

— Хроніки, значить, — пробурмотіла я сама собі. — Сподіваюсь, хоча б гарні хроніки…

Думку обірвав швидкий ритмічний стукіт кроків у коридорі. Погляд перевела на двері. І в столову влетів генерал. Хмурий, як грозова хмара з домішками блискавок і буревію на порозі. Й такий, наче йшов з наміром роздати прочуханів, але по дорозі забув кому саме.

— Ви вже прокинулись, — констатував він, ніби я мала лежати і вмирати.

— А ви вже зникали сьогодні? Бо я вже починаю звикати, що, якщо вас нема в полі зору, то значить, ви вляпались в чергову історію.

Він звично насупився. О, приємно починати ранок з чогось стабільного.

— Я радше вляпався у плани, які ви люб’язно вчора розпорошили разом з моєю гордістю, — сухо заявив він, переставляючи стілець і сідаючи навпроти. — І так, я виконую їх. Частково.

 — Частково?  — запитливо глянула на нього

— У нас є проблема.

— Яка? — зітхнула я. — Заради усього відчаю, скажіть, що це не фанатики?   

— Фанатики, — підтвердив він, і я лише закотила очі.

— Чудово. Продовжуйте.

 — Я простежив кілька варіантів. Нічого конкретного, але… — він стискає пальці —хтось ходив поблизу застави вночі. Не наші…І це щось незрозуміле… — якось навіть сором’язливо додав він про оте «незрозуміле».