Розділ 12

Та, що до скелі кричати. Він ні на міліметр не зрушив з місця. Поглядом шукаю Аруса й Кома. Ком стояв на колінах, один лише Арус вголос читав статті закону й сунув в сторону виходу. Та вовкулаку вам в сім’ю, а відьму в тещі!

— Раяне, — враз змінила я стратегію, — ти такий дужий, сильний. Мені приємно, коли ти мене обіймаєш. Я відчуваю себе дуже захищеною у твоїх обіймах. Поруч з тобою мені не страшно. Ти так близько, що я забуваю дихати й голова йде обертом…

  Він слухав мене з крижаною зосередженістю, навіть не моргав, лише трохи схилив голову на бік. І, як на крихкій кризі, я обережно підбирала слова, найменша фальш в голосі й ця пригода вийде з-під контролю.

— Хочу притискатися до тебе, відчуваючи тепло твого тіла, проводити рукою по рельєфних м’язах. Ти змушуєш мене відчувати запаморочливі емоції й мені хочеться насолоджуватися кожною хвилиною проведеною поруч з тобою. Ти зможеш виконати одне моє прохання? Я тебе дуже прошу, заберімо Кома звідси, проведемо його на вихід. Нам ні до чого зайві очі. Добре?

  Насупився. Зважив моє прохання. Поспішила покласти руку йому на груди. Під долонею гулко вистукувало шалений ритм його серце.

— Ходімо? – трішки відхилилася у бік Кома.

По його скронях покотилися великі крапельки поту, він закусив губу.

— Я з тобою! Ти такий цілеспрямований і рішучий. Я пишаюсь тобою! Ми впораємося. Немає нічого з чим ми разом би не впоралися.

І він пішов, однією рукою підхопив Кома за шкірку й потягнув за собою, геть ігноруючи його смикання.

— Ти неймовірно сильний! – шепотіла я, не втрачаючи зорового контакту з ним.

І ми йшли, по міліметрах долаючи відстань, ми йшли.

— Раяне, ми разом! Ти не один! Я з тобою!

Коли він спіткнувся, навіть не відразу зрозуміла, що сталося. В його очах поступово з’явилося розуміння. Його рука розтиснулася й Ком, що лаявся усіма відомими мовами, зумів стати на коліна. А Раян відсахнувся від мене.

— Що то було? – нервово облизуючи губи, запитав він.

— Місце виявилося складнішим аніж я могла собі уявити. І я не хочу більше перевіряти, які в ньому ще заховані таємниці, — поклала руки на коліна й трохи зігнулася я.

— Як ми вийшли звідти? – отямився Ком.

— Складно, але без втрат.   

— Я хотів там залишитися, — потрусив головою Ком.

— Знаю! Ми усі хотіли там залишитися. Бо ж тільки там можна було втілити усі наші мрії та бажання.

— Я думав, що я знову захочу його…— мотнув він головою в сторону Раяна.

— Раяне, ти як?  — насупилася вже я, оцінивши блідість останнього.

Його губи нервово смикнулися, а дихання набуло важкості.

— Ми вийшли. Все нормально, — поспішила додати я.

Та він тільки відвів від мене погляд. Файно! В душі не шкребу, що його робити далі…Але підігріті спогадами ми усі поспішили відійти якнайдалі від тієї печери. Сплеск емоцій та довга дорога вимотали вщент, на додачу закінчилася вода. Тож було вирішено зробити привал, дотинявшись до місця в якому Раян відчував воду. Якщо Раян і до того був неговіркий, то після печери він замкнувся в собі. І, здається, думи, що блудили в його голові зовсім не були радісні. І це напружувало. Бо неясно було чи то складнощі в дорозі нас чекають, чи ще якась біда готова нас надибати?

   Але привал ми зробили, Раян знайшов місце де неподалік по скелях текла вода й збиралася в невеличку річечку, яка ховалася трохи далі десь під скелями. Ком, втомлено привалився біля скелі, Арус ліниво з ним перемовлявся. Взяла курдюки й пішла слідом за Раяном. З його вуст зірвався якийсь жалюгідний стогін, але він тільки опустив голову й пришвидшив ходу. Пішла слідом. Раян мовчав. Навіть коли ширина печери дозволила йти поряд з ним, він тільки покосився на мене й знову весь зосередився на дорозі.

— Раяне, все в порядку? – не витримала я тієї загадковості.

— Так! – видихнув він.

— Тебе щось непокоїть?

— Ні, нічого! – мотнув він головою.

— Хочеш поговорити про те, що сталося в печері?

— ЩО? Ні!!! До пекельного демона усі розмови! – відмахнувся він й весь зосередився на потічку води.

Примружила очі. От на цілителя душ я не тягну. Вдихнула, видихнула. Питання в мене були. Цікаві такі питання. І  щось їх ставало ще більше. Нівроку у нас почався похід до Мертвого лісу. Нівроку. Я не розраховувала, що буде легко. Але і зграю шеків не очікувала побачити і опинитися в печерах Пеленків не сподівалася. Надто старі, надто невивчені, надто загадкові. А про їхню гостинність взагалі промовчу. Хоча, ця печера нас не вбила, то вже добре.

  По поверненню картина не змінилася, Ком сидів без сил біля стіни, а поряд нього меланхолійно жував свій пайок Арус.

— Їжі нам ще десь на два рази вистачить, — зітхнув він, жуючи сушене м’ясо.

— От завтра і подумаємо, що робити далі, — закусила губу я.

І всі безрадісно угукнули у відповідь й стиха перемовляючись запили водою скудну вечерю й вляглися спати.