Розділ 20 Життя між світами

  Життя, чи то пак, моє невизначене становище протікало розмірено, без поспіху, без голосних звуків, без звичного відліку часу, у приглушеному світлі та тиші. Йозеф навчав мене відчувати сновидіння інших, медитаціям і боротьбі за зв'язок з реальністю. Поступово я ставала сильнішою, спокійнішою і впевненою, що одного разу я обов’язково повернуся. Скільки разів, лежачи під зірковим небом, я згадувала своє минуле життя  і вже не плакала, а відчувала незламне бажання туди вернутися. Раз за разом, не завжди результативно, я вривалася в Маркові сновидіння, але далі безмовних доторків, поглядів справа не заходила. І це лише підштовхувало мене пробувати знову і знову. І вже через якийсь час я змогла потроху, по одній фразі розповісти коханому, де я, з ким, і, що зі мною відбувається. Марк мовчав, вірніше, він намагався говорити, але його слова були майже нечутні і я про все здогадувалася тільки по губам. З плином часу ми навчилися розмовляти з ним. Він розповів, що за мною в лікарні добре доглядають, випробовують нові методики, кажуть, що є шанси повернутися – невеликі, але з кожним днем вони збільшуються. І, що він також не втрачає надії зцілити мене, хоча лікарі до таких методів ставляться скептично, проте, не заважають йому. А ще він якось натякнув, що мені варто не затримуватися там, бо на мене чекає щось надзвичайне тут, у реальному житті. Тільки я повинна бути розважливою, не витрачати свої сили на марні речі і не зважати на розмови з Йозефом, бо: «нічого доброго від цього самозакоханого егоїста чекати не варто».

   Одного разу я вкотре зайшла до нашої спальні, побачила Марка, що так само сидів на ліжку, і, замість того, щоб звично підійти до нього, попрямувала до на кухню. Там панував безлад, хоча Марк був в певному сенсі перфекціоністом. Серед того хаосу було кільканадцять баночок з різноманітними рідинами, магічні скельця розкидані скрізь, деякі розтрощені на друзки. Я торкнулася одного пальцем і воно вмить розсипалося на уламки. Один з них встромився в палець і виступила крапля крові, одна, друга, я схопила серветку, замотала ранку. На дзенькіт скла до кухні зайшов Марк і почав наближатися до мене, але відстань між нами не змінювалася – він наче йшов по біговій доріжці. Я відкрила рота, але з горла вилетів тільки гарячий видих. В кімнаті стало гаряче і я… знову побачила біля себе Йозефа. Той з подивом оглядав мою руку – на пальці красувалася та сама серветка з кухні, правда, трохи забруднена.

– І знову мої вітання, Єво, ти не перестаєш мене дивувати.  Ще нікому не вдавалося переносити предмети із чужих сновидінь, хіба що Карл міг таке зробити. Що там трапилося? Це Марк тебе поранив?

   Не вірячи сама собі. я все розповіла, а Йозеф тим часом про щось зосереджено розмірковував.

– Так ось, що ми спробуємо зробити: наступного разу ти спробуєш перенести сюди скриньку з намистинами і Намисто часу буде виготовлено тут!

– Але ж це – неможливо, скринька – не серветка на пальці та й тут це зробити неможливо!

– Чому ж неможливо? Всі необхідні магічні атрибути будуть, найголовніша дійова особа вже тут (це – ти).

– А провалля? Ти ж казав, що всі спроби зробити Намисто були біля печери, а тут її, як я бачу, немає. Та й далі цього потічка пройти неможливо.

– Єво, провалля з’являється саме по собі, коли для цього виконані всі необхідні умови. Якщо ти принесеш сюди скриньку – вона з’явиться – печера Подій. А ще й до того, тут не буде Марка, тож тебе ніхто не зупинить. Подумай добре!

   Що й казати, в дечому Йозеф мав рацію, та й хтозна, скільки часу продовжиться моє існування в цьому вигляді. Чим більше проходило часу, тим менше в мене залишалося надії, що колись я зможу бути сама собою. Можливо, це єдиний шанс на виконання пророцтва. Але, невже Хроніки мали саме такий шанс на увазі? Бр-р-р-р.

– Так, я маю все обдумати, не тисни на мене.

   Тієї зоряної ночі я вирішила здійснити найбільш безглузду ідею – залізти в сновидіння до Марі: вона мені здавалася найменш зацікавленою особою в цьому квесті і від того – найбільш раціонально мислячою.