Розділ 8 (продовження)

   Ніс лоскотало від запахів печені і ще чогось гострого. Кіт разом Карлом дивилися на вогонь у каміні. Помітивши, що я вже прокинулась, Карл гостинно махнув рукою, запрошуючи до столу.

– Ну, як спалося?

– Кіт – просто диво, - тактовно ухилилася я від згадки про порушення заборони заглядати до книги.

– Ну годі, я ж знаю, що ти дивилася на сторінки історії. Я не хотів, щоб ти мимоволі втрутилася у перебіг подій. Там дійсно були Йозеф і Марк, але не бійся: вони не зашкодять один одному: просто шукають тебе. Обоє. Краще пригощайся, а то вистигне і втратить смак.

   Такої божественної печені я ще не куштувала! Якісь приправи, соуси, намазанки – все викликало ще більший апетит, і я зауважила, що їжа не закінчується! Ну, та в принципі, останнім часом мене такими речами здивувати важкувато. Після вечері Карл вирішив показати мені свій замок-укриття. Ми проходили коридорами, долали довжелезні сходи, пробиралися між заростями оранжереї і нарешті вийшли на дах. Зверху переливався перламутром скляний купол, стояли ослінчики вздовж стіни і  безмовно дивився в небо великий телескоп.

– Поглянь, Єво, що ти бачиш?

   У темному небі переливалися зірки, іскрилися сузір’я, палахкотіла Полярна зірка. Карл покрутив коліщатко і ми наче поринули у простори Всесвіту! Перед нами  виринула з темряви Венера, далі з шаленою швидкістю промчав Меркурій. Я від несподіванки відсахнулася, а Карл засміявся: « Цей телескоп проведе до будь-якої точки Всесвіту. Ти можеш побувати там, де бувають лише фантасти у своїх мріях».

   Я не могла відірвати погляду від Космосу: загадковий, темний, жахаючий, майже, як моє майбутнє. Перед очима пронеслась яскрава комета, за нею інша – почався зорепад. Я загадала бажання.

   Карл вже сходив гвинтовими сходами, я поспішила за ним – не дуже хотілося залишатися на самоті, навіть біля такого видовища. Тим часом Охоронець вже відкривав переді мною двері до його лабораторії. Виявилося, що він великий прихильник фізики. Довгі століття Карл вивчав властивості часу та руху. Що ж, за такий довгий час він назбирав цілу колекцію винаходів та створив чимало способів допомогти Мандрівникам. Ідея створення укриттів для Охоронців також належала йому.

– Чи знаєте Ви, де знаходяться укриття всіх Охоронців?

– Ні, я й не хочу це знати, бо ми маємо право на свій простір, своє укриття від будь-кого.

– Чи можу я спитати Вас про дещо?  – отримавши ствердний рух, я продовжила. – Чому, маючи такі великі можливості, ви не втручаєтесь у справи Охоронців, як-от, Йозефа? Ви могли б попередити більшість його вчинків, Леона прожила б своє життя, як воно повинно бути. Та й Анета була б зараз у безпеці…

   – Єво, ти могутня людина, але, все-таки, людина, тому й розмірковуєш емоційно. Якби Йозеф не покохав Леону, Марк не зустрів тебе… Кожна дія в цій реальності щось означає. Уяви собі, що це –  кольорове намисто, і ти нанизуєш перлинки одна за одною. Від їх поєднання утворюється рядок. Коли перлинок багато, нитка може розірватися, або ти її зв’язуєш – і виходить композиція. Комусь вона подобається, комусь – ні. Потрібно дозволити цьому рядку рости, а там видно буде… До того ж, якби Леона не перемістилася, то й Анета, скоріше за все не стала тим, ким вона зараз є. Ти ж бо здогадуєшся, чому?

   Тут я геть заплуталася, здогадки одна за одною пробігали в голові. Анета все одно народилася б в цьому столітті чи в іншому. Хоча, якщо Леона вже була вагітна  в своєму столітті? Хто тоді батько дитини? Як... Невже… Я аж скрикнула, але Карл вже піднімався сходами до себе і велично помахав рукою на прощання. Мені нічого не залишалося, як піти до себе.

   Цілу ніч я не змогла заснути, думки про Леону не давали спокою. Вона ж була так близько біля мене, а я не здогадалася! Я могла розпитати її про все, про Йозефа, про перстень… Цікаво, чи пам’ятала вона мене, коли лежала ті кілька секунд біля готелю? Мабуть, що ні... Можливо, і пам’ятала, проте не хотіла виказати себе, а просто подарувала перстень в надії, що він хоч мені допоможе… Якби ж то я могла поговорити з Марком ще хоч раз… Чи буде той раз?