Глава 25. Намалювати щастя

Коханню притаманні безліч інших відчуттів та пояснень. Доброта, терпіння, підтримка, допомога, обійми, турбота, повага, чесність, довіра — ось скільки імен має кохання! Воно не починається і не закінчується лише одним словом «кохаю». І без нього всі ті імена не житимуть. Не можна бути добрим, не люблячи людей чи тварин. Не можна щиро підтримувати, не люблячи дарувати іншим віру в краще. І це стосується всього. Добрі вчинки та війни, нове життя та смерть, сміх та сльози. Біль, щастя, зневіра, надія... Кохання, як Куб Левгейма, містить у собі фундаментальні емоції. Воно всюди.

Боячись примарного страждання від нових стосунків, Павло Волков змусив себе зачинитися від емоцій. Анна, яка увійшла в його життя раптово й наполегливо, нагадала йому, що зачинені двері душі можна відчинити. І не тільки ніжностями, але й показом власних страхів та переживань. Піти, щоб показати свою силу, чи залишитись, віддаючи свій час.

Сьогодні вони гуляли вдвох по арковому мосту, з якого стрибали. Літнє сонечко клонилося до берега, малюючи тремтячу помаранчеву стежку на хвилях Дніпра. Неподалік пташки голосно співали на краю хортицького лісу.

Вітер кружляв у їхніх думках, душевна тиша, яка встилає на прощання, поглинула навіть розмови.

— Мені завтра летіти, Аню. Я щиро сподіваюся, що ти впораєшся з цією подією так само терпляче, як поралася зі мною.

— Я зараз воюю сама із собою, Павле. Одна половина мене хоче плакати та благати тебе залишитися, а інша — всміхається.

— Всміхається? Цікаво, чому?

— Ти, нарешті, здихаєшся мене й будеш вільним. Можу тільки порадіти за тебе. Все відбувається, як ти хотів.

Сумні очі роздивлялися його, запам’ятовуючи кожну риску обличчя, кожну зморшку навколо очей й чарівні ямочки коло губ, коли він усміхався. Блакитний погляд занурював у себе, наче у великий прозорий океан, наче дивишся в небо, в якому застигли темні краплинки смутку.

Паша обійняв її, міцно притиснувши до грудей. Вона поклала голову на плече й на мить заплющила очі. «Як би я хотіла залишитися з тобою! Забери мене з собою! Дай ще кілька хвилин, кілька годин, кілька життів провести з тобою!» — але вголос ні слова. Це не давало спокою, не давало виплисти на поверхню з дна блакитного океану його очей, не давало розкритися крилам, щоб піднятися до хмар.

— Я не можу тебе розлюбити в одну мить, — прошепотіла Аня.

— Зможеш, згодом. Коли зрозумієш, що я не вартий цього, — запустив пальці у довге м’яке волосся на потилиці, погладжуючи по шкірі, поцілував у маківку. — Вибач за сльози та біль, що приніс тобі.

— Паша, — підняла голову до нього, — обіцяй, що навчишся бути щасливим?

— Ох, дівчино! — всміхнувся, знов притиснув до себе, щоб не дивитися в очі, в яких виблискували сльозинки. — Стільки нотацій про щастя, стільки теорії, але жодного прикладу. Ти не щаслива зі мною, дурненька. Закохалася в героя не твого роману. Адже я попереджав…

— Досить! — прилинула до його вуст, впевнено зупиняючи кохані губи від колючих фраз. — Я хочу вірити, що не втрачаю тебе.

Вони довго гуляли Хортицею, насолоджувалися краєвидами з Тарасової стежки, роздивлялися могутні пороги перед греблею Дніпрогесу, яка поступово починала загорятись жовто-синіми вогниками. Лише тут можна було відпочити від задимленого та шумного міста. Сизі хмари заводів було добре видно здалеку, безперервний потік машин, який не припинявся ні на годину. Безліч дахів, під котрими тисячі чужих життів. У когось радісне й успішне або навпаки. Стільки людей, стільки історій! Вони всі губилися у великому Запоріжжі. Поглиналися зачиненими вікнами, дзеркальними вітринами, поглядами під ноги…

Коли почало сутеніти, повернулися до автомобіля й поїхали до Павла додому. Обличчя чоловіка здавалося стривоженим, але він ретельно це приховував.

— То, ти не можеш взяти мене з собою? — з наївною усмішкою запитала, знаючи відповідь заздалегідь.

— Це проблематично.

— Скажи, що ти просто не хочеш?

— Аню, я тільки зараз зрозумів, що вже давно мав втекти звідси. Можливо, за кілька років навчився б існувати без рідної країни.

— А якщо я прилечу в гості до тебе?

— Ти розумієш, скільки на це потрібно грошей та часу? — роздратовано вигукнув Паша, квапливо йдучи до спальні.

— Авжеж, ти не станеш мене чекати… Знаєш, а от якби ти хотів цього, то всі важкі процеси були б не такими страшними й неможливими, як це звучить з твоїх вуст!

— Починаєш мені докоряти? Не треба, Анно! Рішення прийнято і ти, здається, змирилася з ним.

— Не хочу з тобою сваритися.

— То не сварися, збирай свої речі. Завтра дуже рано прокидатися.

— Я хотіла б прокинутися зараз, щоб все це виявилося лише жахом, сновидінням, несправжнім…

Паша залишався непохитним до жодного її слова. Спокійно клав одяг у валізу, перегортав якість робочі папери. Удавав, що сильно зайнятий. Коли Аня почала виходити з кімнати, тихо промовив:

— Мені теж складно їхати, дівчино. Я звик жити своїм життям. Звик до самотності, поки ти не впала на кахлі мого кабінету, розмазуючи кров по тонких колготках… Поки ти не прокинула на мене гарячу каву…