Глава 24. Винний

Авто під’їхало до незнайомого будинку в центрі міста. Навколо гуляло багато людей, клекотіли фонтани, ледь чутно розносилася мелодія з кафе, що знаходилися неподалік.

Перед очима були коричневі двері, за ними мерехтіли світильники. Озирнувшись, Павло помітив багато дорогих автівок на паркуванні.

— Ходімо! — впевнено покликав Олексій, вийшовши з машини. Тільки зараз звернув увагу, що брат гарно вдягнений: біла сорочка-поло, чорні штани, елегантні туфлі, попелясте волосся укладене в модну зачіску.

Нахмурившись, Паша йшов позаду, хотілося розпрямити плечі, щоб на тлі Бондаренка не виглядати таким жалюгідним.

Льоша відчинив перед ним темні двері й пропустив вперед.

— Тримай себе в руках! — ледь чутно прошепотів він.

Всередині приміщення лунала чарівна лаунж-музика, ходило багацько людей у вишуканих костюмах та сукнях, з келихами шампанського або чашкою кави в руках. Здається, ніхто не звертав уваги на нього. Але пройшовши великою залою, з безліччю золотих лампочок, бежевими матовими стінами, підвісними світильниками над якимись картинами, Паша ледь не зомлів від побаченого…

У другій залі, що була наче квадрат з римськими колонами, він побачив у чорних рамках власні малюнки. Озирнувся, але Олексія не було поруч. Чорт! Що тут коїться?

Сльози підступали, чи то від гніву, чи то від жалю, бо всі портрети Марії висіли прямо перед ним. Але як? Як?! Адже вони мали бути в майстерні вдома?

У чорній обтислій сукні з-за колони вийшла Анна Соловей. Її довге волосся м’яко завивалося на плечах. На вустах була червона яскрава помада. Вона не всміхалася, однак обличчя здавалося спокійним.

— Привіт, Павло! — ніжна сказала вона, підійшовши ближче й простягаючи келих з шампанським.

— Що ти наробила? — тихо запитав, торкнувшись ліктя.

— Я відкриваю твій талант світові. А ще я відкриваю світові її! — обвела рукою по залу.

— Як ти посміла чіпати їх? — прогарчав Паша на вухо.

— Не вона, ми посміли! — роздалося позаду.

Він обернувся. Перед ним стояли батьки Марії та його. Осторонь, коло стіни стояв Олексій з Оленою.

Павло відсторонився, надпив з келиха й мовчки пішов по галереї, дивлячись на портрети покійної дружини, наче бачив їх вперше. У самому кінці зали, вже в білій рамці висів розірваний навпіл малюнок серця. Дихати ставало важче, бо й досі не розумів, навіщо Аня все це зробила.

Чув, як хтось за спиною пошепки обговорював вроду жінки на картинах. Захопливі відгуки про красу очей, про хвилясті лінії волосся, про почуття, які читалися з кожної риски олівця чи фарби. Чорно-білі, але такі емоційні, справжні, щирі…

Невідоме відчуття стиснуло груди й підкралося до горла. Заплющив на мить очі, мріючи опинитися в минулому, на чотири роки назад відмотати час.

— Всі звикли, що чоловік має оберігати жінку, робити перші кроки та добиватися її прихильності. Але я хочу зруйнувати ці стереотипи. Хочу показати тобі, що ти потрібний, — заговорила Анна, поклавши руку на напружене плече.

— Я думав, ти пішла, — повернувся до неї.

— Пішла, дійсно, — всміхнулася. — Проте цей задум втілювався кілька місяців. І перш ніж попрощатися з тобою, ми хотіли скоріше визволити тебе з порожнечі. Виманити тебе на світло, відчинити замки, які тримають тебе.

— Ми?

— Так! Олена допомогла знайти галерею, батьки оплатили й вивезли картини з дому, Олексій терпляче нічого тобі не казав…

— Ну, а ти все це, звісно, придумала? — примружив очі, мигцем дивлячись на людей, які із захопленням роздивлялися його роботи. — Я хочу, щоб всі портрети негайно повернулися додому!

Очі Ані стали сумними, втім вона старалася сховати своє розчарування.

— Дуже мило з твого боку, так турбуватися про мене. Але я не просив цього! — крикнув Павло, починаючи йти до виходу. — Не просив нікого з вас щось робити для мене! Чуєте?! Не просив!

Гості озиралися на крик, батьки схвильовано почали наближатися до сина, щоб заспокоїти, але він вже був коло дверей. Розлючено смикнув їх та миттєво зник, розчинившись у синяві сутінків.

Аня побігла слідом за ним. Тонкі підбори гучно цокали по тротуарній плитці, сукня не дозволяла робити швидких рухів.

— Стій! Будь ласка! Павло! — люди зацікавлено дивилися, як вона бігла за чоловіком, вони ледь не зупинялися, щоб поспостерігати за драматичною сценою між парою.

— Годі принижуватися! — крикнув він, озираючись на неї. — Тобі самій не огидно так поводитися?

Паша зупинився, мабуть, більше від натиску кількості поглядів, які осудливо роздивлялися його.

— До біса вас усіх! Чого вирячилися? — підняв руки догори, жестом показуючи своє спантеличення.

— Паша! — важко дихаючи, прошепотіла Аня. — Благаю, заспокойся!

Уздовж вулиці помітив, як вибіг Олексій, а за ним батьки та гості виставки. Розізлився так, що зуби ось-ось могли потріскатися від натиску.

— Навіщо? Навіщо це знущання наді мною, Анно? Чого ти хотіла добитися? Щоб я сказав: «О, яка ти молодчина! Така відчайдушна, закохана дурепо?»