Глава 23. Порожнеча

Аня пішла до кімнати й лягла в ліжко. Вона не збиралася влаштовувати концерт емоцій, лише хотіла дочекатися, коли Павло поїде на роботу. Збирати речі в його присутності було б для неї приниженням власної гідності, а також розривом аорти від болю. Недаремно вночі її мучило стільки роздумів. Страх опинився ближче, ніж вона гадала.

Паша не заходив у спальню. Намагаючись прислухатися, де він, дівчина вперто дивилася на зачинені двері. Нумо, відчиняй! Повертайся до неї під м’яку ковдру!

А який міг би бути щасливий світанок… Випили б разом чаю, вона провела б на роботу, а сама залишилися б дома у відпустці, чекаючи коханого на вечерю. Аж раптом згадала, про ще одну важливу подію, яку разом із батьками, Оленою та Олексієм планували вже кілька місяців. Що ж робити? Якщо Паша скоро поїде, то всі старання будуть даремні.

Години квапилися вперед, назустріч новим подіям. І вже була сьома ранку, коли Волков, нарешті, повернувся в кімнату, щоб взяти речі з шафи. Аня сіла на ліжку, замоталася в простирадло й сумно подивилася на нього.

— Скажи, коли саме тобі їхати? Будь ласка!

— Що це змінить? — байдуже відповів, навіть не повернувшись.

— Вже змінилося! Тому, кажи! Годі знущатися! — суворо прогарчала, підіймаючись з постелі.

— Не скажу! — крикнув він, обертаючись й міцно стискаючи ремінь у руках. — Бо й сам поки не знаю…

Починаючи одягатися, Паша більше не дивився на Аню, ніби і не було її поряд. Рішення було прийняте давно, ще до всіх останніх подій. До стрибка з мосту, до майже щирих поцілунків. Це рішення здавалося визволенням. Свободою. Бо врешті-решт він остаточно переконався, що в змозі покинути це місто, цю країну, і ці спогади, які знищували його кожного дня.

Детройт далеко від Запоріжжя. На іншому кінці світу. Там немає ні родичів, ні друзів, ні могил. Залишиться лише пам'ять — окреме сполучення нервових імпульсів, що блукають нашою головою й спливають у різних закутках свідомості. Ці імпульси породжують відчуття, через годину, вісім, через роки…

Стільки років пручався. Зачинявся. Проганяв. А ця жінка, наче п’явка — здається, що гидка, але ж насправді може лікувати. Вже втомився рахувати, скільки разів намагався її відірвати від себе, але тим самим лише більше розривав власні рани.

Їхати сьогодні з дому було занадто важко. Аня не вийшла провести. Чи встиг звикнути до цього? Мабуть, ні. Не поцілувала на порозі. Не сіла в автомобіль, щоб дістатися разом до офісу. Та і нехай! Сказав, то сказав. Тягнути далі вже не можна. А так, у них ще буде час, щоб помиритися та розійтися спокійно, без образ. Тоді лишати країну буде легше. Не буде відчуття провини, що негідно вчинив.

Перед очима постала розбита чашка. Адже попереджав, дурненьку, що таке станеться! Із самого початку знав, що не покохає. Трохи хвилювався за неї. Але що воно те хвилювання, аж нічого…

Двері до кабінету були постійно зачинені. Він нікого не хотів бачити. А чути тим паче. Його дратували люди, згадалися неприємні відчуття зневаги й люті. Сам не розумів, чого або на кого сердився.

Третя чашка кави закінчилася непомітно, страшенно хотілося курити, тому коли колеги квапливо почали лишати офіс на обідній перерві, Павло також вийшов на вулицю.

Йти до набережної було зовсім недалеко. День стояв теплий, навіть трохи гарячий. Поклавши сигарету в губи, повільно йшов алеєю уздовж пляжу. Давно так не гуляв, наодинці сам із собою. Скучив за цією свободою. Ні, Аня не контролювала, не змушувала повертатися вчасно додому, не докучала дзвінками. Давала його душі простір для вдиху. Та все одно повітря скрізь вважалося затхлим, тьмяним, тимчасовим.

До самотності звикаєш. Згубна звичка. Думки розмовляють з тобою, а ти — з ними.  Наче і непогано так жити. Постійна компанія у вигляді власного голосу в голові.

Америка. Чи зможе він влаштувати собі новий всесвіт? Адже треба буде змінювати звички. Хоч і робота буде колишньою, та все ж таки американці дуже відрізняються від українців.

Через пів року навідається додому, до могили Марії, до батьків. Цього буде достатньо, щоб вшанувати пам'ять? Чи ні? Павло блукав серед роздумів, намагався вмовити себе не думати про Аню, але її обличчя час від часу майоріло у підсвідомості.

Кілька разів діставав телефон, гортав номера й ніяк не зважувався натиснути її ім’я. Що він їй скаже? Вибачення? Мабуть, таким вчинкам немає прощення.

Дочекатися вечора було важче, ніж зазвичай. Робота не хотіла робитися, все падало з рук, зі столу, із думок. Тільки намагався зосередитися, як згадував вранішні події та відволікався від проєкту, дивлячись у вікно або на монітор порожнім застиглим поглядом.

Їдучи метушливим містом додому, Паша нервував, дратувався від цього почуття, обганяв інші автівки, наполегливо прискорюючи машину. Якась інтуїція всередині серця підказувала, що його чекало щось неприємне.

Зупинившись перед воротами, він швидко пішов до будинку. Сутінки вкривало небо, вуличні ліхтарі ще відпочивали, тому одразу стало помітно, що у вікнах не горіло світло. Видихнув, тривожно вертячи зв’язку ключів на пальці. Поганий день! Поганий! Ненавидів, коли все не клеїлося!

Відчинивши двері, вуха заклало від німої тиші. Не було смачного аромату вечері, з кухні не доносилася музика, а на порозі не зустрічала Аня.