Глава 22. Новини

Ліжко стояло близько коло вікна, дозволяючи бачити небо, не відриваючи голови від подушки. Аня дивилася на нічні зорі, роздивлялася сузір’я Великої Ведмедиці, яке було, ніби навпроти будинку. Дивитися на небо було суцільним задоволенням. Вогні нічного міста завжди лишали людей можливості споглядати за зорями, а вона, ось така, майже щаслива, милувалася ними, лежачи на теплій постелі біля коханого.

Павло солодко спав, виснажений «відпочинком» на Хортиці. Так, сп’яніла від щастя, вона багато собі дозволяла: постійно торкалася його, цілувала, зізнавалася в коханні. І байдуже, що у відповідь отримувала лише потужний погляд, який змушував здригатися. Байдуже, що він не казав ніколи нічого лагідного. Дозволяв бути поруч, насолоджуватися його присутністю.

Декілька місяців минуло з її відвертої сповіді про почуття. Пів зими, весни та початок літа вона була поряд з ним, але далеко від його серця.

Це неможливо передати словами, коли людина цілує тебе, обіймає, всміхається, притуляючись до теплого тіла, але… нещиро. Не насправді. Лише задля тебе. Ні, задля себе. Щоб почуватися потрібним та не самотнім. Хоча Павло, навпаки, обожнював бути один.

Його гарні руки могли ніжно погладити, а могли бути байдужими настільки, що хотілося спіймати їх та притулитися щокою до долоні, благаючи не відпускати й не проганяти…

Запорізька ніч ніколи не була дуже темною. Вийшовши на двір, Аня охопила себе руками й присіла на лавку біля дверей, щоб подумати про життя та інші думки, які не давали спати.

Коханий чоловік мирно сопів у спальні, не здогадуючись, скільки болю відчувала дівчина. Її руки завжди першими тягнулися до його шиї та спини, солодкі губи вперто цілували колючі вуста, мріючи про ініціативу з його боку. Олена сказала, що так не можна. Що в неї немає гідності, бо прислужується тому, хто її не кохає. Та чи всі ми можемо подолати власні слабкості?

Гордість? Що воно таке? Та чи варте того, щоб ставити цю рису характеру понад усе на світі?

Аня розуміла, що то лише метеорит згорів у атмосфері, та все одно загадала бажання: «Хочу зробити його щасливим».

Ранок підкрався непомітно, заплющуючи очі дівчині, яка всю ніч думала про все на світі. Слухала своє серце, розмовляла подумки з ним, бо більше не було з ким.

Ткнувшись носом у плече Павла, жадібно вдихала аромат його тіла. Боялася, що на ранок він зможе змінити рішення бути з нею. Важкі сумніви, постійні, виснажливі… А ще від нього пахло теплом, незрозумілим, але таким рідним. Коли обличчя притуляється до шкіри й не відчуває нічого, крім цього тепла. М’який, терпкий, гіркуватий від парфумів, аромат чоловічого тіла.

Легенько погладила по щоці, помітивши, що їй вдалося трохи його «відгодувати». Задоволено всміхнулася. Чудово! Запустивши пальці в чорне волосся, так і заснула з долонею на голові Павла.

Коли вже минула четверта година ранку, Паші захотілося пити. Прокинувшись, він відчув її руку на своїй потилиці. Обережно звільнився від обіймів та хотів встати, щоб піти в кухню, але його погляд затримався на сплячому обличчі Ані. У ранковому світлі здавалося, ніби її волосся чорніше ночі, а повні губи були заманливо прочинені, втягували маленькі ковтки повітря, вії тремтіли, споглядаючи якісь дивовижні сновидіння.

Провів рукою по тонкій талії, зупиняючись коло плечей, штовхнув волосся вбік, турбуючись, щоб не лоскотало її спину. Така струнка, маленька, ніжна, жіночна. Але головне — розумна та терпляча. Із зими порається з його поганою сутністю, турбується, ніжить, не полишає…

Вона відчувала дотики крізь сон й стримувала усмішку. Боже! Як це приємно! Розвернулася на спину й повільно розплющила очі, вдивляючись у сонне обличчя Паші. Пом’яті пасма спадали на чоло, оголені руки були навпроти її тіла, коли він помітив, що вона дивилася на нього. Ніяково всміхнувся, побачивши, що Аня слідкувала за рухами.

— Розбудив тебе… — прошепотів він.

— Буди, хоч кожної миті. Аби я відчувала, що ти поряд, — лагідно промовила дівчина й сіла на ліжку, опиняючись навпроти обличчя Паші. Торкнулася пальцем нижньої губи, сковзнула по вилицях й міцно обхопила за шию. — Я завжди буду поруч…

— Навіть, коли я захочу випити чаю о четвертій ранку?

— Навіть, коли сонце не захоче світити у небі…

— Дівчино, чому ти така романтична?

— Тому що кохаю тебе, хлопче, понад усе на цій планеті…

— Так не можна, Аню, — відхилився він, відводячи погляд у вікно.

— Так потрібно, бо щиро…

Шепіт змусив його обернутися до неї та побачити великі сірі очі, що ніби й не спали до цієї миті. Невже такі почуття можуть бути справжніми, а не лише захопленням? Бо, як відомо, після захоплення рожеві окуляри швидко спадають, дозволяючи побачити все як є, без прикрас та ілюзій.

— Тоді ходімо пити чай, — усміхнувся чоловік, простягаючи їй руку.

Світанок вони зустріли разом, сидячи під будинком з двома чашками гарячого чаю. Це було дивно, бо Павло Волков не полюбляв урізноманітнювати їхні буденні справи такими хвилинками…

— Бачив, як Олена загравала до Олексія? Це було смішно! Я теж маю такий чудернацький вигляд, коли хочу привернути твою увагу? — всміхнулася, охоплюючи чашку всіма пальцями й скоса подивившись на чоловіка.