Глава 21. Впасти в безодню

На ранок Аня прокинулася раніше за всіх та пішла будити Олексія. Він спокійно спав, загорнувшись від холоду в спальний мішок до самого носу.

— Олексо! Олексо! Прокидайся! Вже час! — почала штурхати ноги, але той не реагував.

Тоді вона залізла в намет й, присівши на коліна, торкнулася краю тканини коло його обличчя. Чоловік здригнувся та злякано подивився на Аню:

— Що сталося? Де Павло? — забурмотів, починаючи вибиратися з мішка.

— Стій! Все гаразд! Він спить, — всміхнулася Аня, зупинивши за плече. — А чого ти одразу про нього так спитав?

Світлі очі проникливо дивилися на вуста в очікуванні відповіді. Він трохи помріяв, що погляд той із бажанням, але вчасно зупинився, промовивши впівголосу:

— Та знаєш, річка поруч… — просунув руку у волосся, приводячи до ладу вигляд. — Наче не пам’ятаєш дня нашого знайомства?

Обидва, зніяковівши, відвели очі у різні боки. Так, знайомство було «видовищне»!

— Слухай, Ань… Щоб у тебе не трапилося — знай, що я завжди буду поруч!

— А що можете трапитися? Адже все добре!

— Будь-що. Якщо хтось образить або захочеться поділитися думками — я відкритий для тебе, — Олексій торкнувся її руки й лагідно всміхнувся. Закохані зелені очі ніжно розглядали дівчину, проте вона обережно відсторонилася.

— Дякую, Льошко! Ти хороший брат та друг! — звела брови та якось розгублено усміхнулася, одразу ж вилізши з намету на вулицю. Струсила пісок з долонь й обернулася до Олексія.

Він, підігнувши коліна до грудей, дивився на протилежний берег порожнім поглядом. Але раптом підвів очі на Аню.

— Так, ну все! Пішла будити Оленку і Пашу, — бадьоро вигукнула, не помітивши, як підвищився голос від хвилювання.

«Знала б ти, який я «хороший», то не поводилася б так. Невже не здогадуєшся, що я відчуваю до тебе?» — Бондаренко дивився на Анну крізь гілки кущів та з сумом корив себе за власні почуття.

Повернувшись до свого намету, Аня прилягла коло Павла, притулилася губами до його прохолодного волосся й вдихнула запах. Такий м’який, звабливий, чоловічий…

Він розвернувся на спину, усміхаючись й не розплющуючи очей, тихенько запитав:

— Скільки в тобі тієї ніжності?

— Вистачить на обох… — поцілувала в щоку, лоскочучи волоссям обличчя. — Час вставати, соню, бо у нас ще є плани.

— Які плани? — одразу розкрив повіки Паша. — Я гадав, що ми будемо тут до вечора.

— Ні, крижинко! Зараз збираємося та їдемо! — радісно сповістила Аня, закусивши нижню губу.

— «Крижинко»? — підвів брови, невдоволено мружачись. — Що у вас за звичка вигадувати дивні прізвиська?

— «У нас»? — перепитала, сміючись.

— У жінок.

— То, краще називати тебе «Пашка»? — рівно спитала вона, прибравши усмішку. Павло замовк і важко вдихнув повітря.

— Добре, зефірко! Збираймося.

— Що? — почала реготати Аня. — Чому?

— Така ж ніжна й рожева… — всміхнувся він та швидко вибрався з намету.

— Ні, ні! Благаю, не треба! Краще тоді без прізвиськ!

На їхні усміхнені обличчя здивовано дивилися Олексій та Олена, стоячи з чашками теплого чаю. Брат змарнів та відвернувся до води, роблячи ковтки частіше.

Незабаром почали квапливо збиратися. Всі, крім Олексія, були в гарному гуморі.

— Олексо, ти чого сумний? — запитав Паша, коли дівчата відійшли в бік.

— Це тебе турбує?

— Хотів дізнатися, чи все в тебе гаразд?

— Так, все чудово. Ходімо, вже час, — Олексій пішов уперед з речами.

— Час для чого? Ти все знаєш? Чому мені не казав? Куди ми їдемо?

— Дуже багато питань, Павле. Все дізнаєшся! — мигцем поглянув та замовк.

Біля чорної іномарки стояла Олена й розмовляла з Анею. Олекса підійшов до них, відчинив багажник, починаючи складати рюкзаки та пакети.

— Ти купив машину? — нахмурився Паша.

— Купив. І майстерню відкрив в орендованому приміщенні, — з докором поглянув на брата, той згадав про відмову допомогти. — Замовлень багато, планую робітників найняти.

— Дійсно, я багато чого не знаю… — прошепотів Волков.

Намагаючись не звертати уваги на тон брата, він швидко пішов уздовж дороги вгору до свого авто, залишаючи Аню позаду.

— Стій, що таке? — наздогнала вона, спиняючи за лікоть. — Що? Кажи!

Її очі, сповнені доброти, щиро вдивлялися в його обличчя. Кожну зміну настрою відчувала, кожний рух брови чи губ могла прочитати, наче книгу. Лише не могла прочитати почуття до неї…

— Ти знала, що в Олексія справи пішли вдало?

— Знала. Ти не радий за нього?

— Чому я відчуваю себе винним? ­— подивився на брата здалеку.

— Бо ти — «крижинка»… — усміхнулася Аня, легенько обіймаючи Пашу. — Згодом все стане на свої місця!