Глава 20. Хортиця

Ніколи в житті не робити дурниць — це прожити його за шаблоном. Не побачити нічних зірок, які не скуті смогом міста, не почути прибою під місяцем — це стислі рамки світогляду.

Шерехи листя посеред сірої ночі на острові Хортиця стануть кращими ліками проти втомленої буденності. Вогні Запоріжжя, які відбиваються у хвилях Дніпра, різнокольорові, яскраві, вабливі. Але від них втомлюєшся. Вони засліплюють здалеку та не радують, коли поруч. Люди, що постійно квапляться, похмурі або всміхнені, чемні або хамовиті. Ними сповнені зупинки, вулиці, дороги й будинки…

А природа інша. Спокійна, мрійлива, мелодійна. Ось так сядеш під височезним деревом, зломиш соломинку й занурюєшся наче в інший вимір. Пташиний спів, що лине над головою та навкруги, стукіт дятла, вітерець грається зеленим листям, як музикант нотами. Заплющуєш очі та єднаєшся із собою. У термосі гарячий солодкий чай, зручний одяг на тілі й зручні думки, які допомагають скинути тягар з душі та перезавантажитися.

Анна, сучасна та енергійна, терпляча та позитивна, але навіть такій людині необхідна «розрядка». Подруга Олена допомогла влаштувати сюрприз для Павла, який вона планувала презентувати йому незабаром, але спочатку…

Шалені плани, які знов могли поставити між ними велику стіну непорозуміння. Ідеї, які здавалися неймовірними.

Весна взяла керування у свої чарівні руки й на вулиці все заграло соковитими фарбами. Травень нещадно спокушав зірвати кілька гілочок бузку або поставити у вазу величезний букет тюльпанів. Місяці підготувань до нового етапу зробити коханого щасливішим й головне — вільним від болю та страждання.

Жити в нього, але ніколи не чути ласкавих слів, приймати тишу у відповідь на: «Я тебе кохаю», навіть поцілунки ніби лише вдячність за її турботу... Це втомлювало та виснажувало, але тільки не Анну Соловей.

Самостійно придбавши намет, вугілля, мангал і все, що знадобиться у поході з ночівлею, вона сиділа в кухні Павла, очікуючи його з роботи. Він часто затримувався, бо доробляв важливий проєкт, або щоб пізніше приходити додому, де була Аня…

Аж ось, почувся звук автомобіля й через дві хвилини ключі заскрипіли у дверях.

Паша був одягнений у білу шведку, чорні штани та матові класичні туфлі. Графітове волосся гарно зачесане на потилицю. Вилиці були розслаблені, а губи легенько всміхалися. Здається, він був у гарному гуморі, отже можна спробувати здивувати його. Дівчина кожного дня чекала, що зайшовши у домівку, Паша вигукне їй: «Я вдома!». Але цього не траплялося.

— Ти сьогодні раніше. Все добре? ­— лагідно обійняла та поцілувала в щоку.

— Добре. А повинно бути інакше? — ніби робот, спокійно відповів, роззуваючись й не приділяючи уваги Ані.

— Гаразд. Ходімо вечеряти, в мене є для тебе сюрприз, — весело защебетала вона.

— Не люблю несподіванки.

— Ні, тобі одразу все буде відомо, — всміхнулася, торкнувшись його плеча. — Як справи з проєктом?

— У визначені строки вкладаюся, все інше дрібниці. Пробний варіант програми вже відправили замовнику. Чекаємо, що скажуть. Однак шеф натякав про дуже гарні перспективи…

— Перспективи? Які саме? — вони сіли за стіл, Аня зацікавлено роздивлялася Пашу. Він сьогодні на диво гарний, світла шкіра трішки засмагла від весняного сонечка.

— Та нічого важливого. Ти щось казала про сюрприз? — почавши їсти, він опустив очі.

— Ми сьогодні їдемо на вилазку з ночівлею, на Хортицю. Я все підготувала: м'ясо на шашлик, овочі, закуски, пляшечку червоного вина. Навіть купила невеличкий мангал та вугілля для нього. Все складене в гаражі й чекає на нас.

— М'ясо теж в гаражі скисає? — нарешті, подивився прямо у вічі.

— Ні, — засміялася Аня, — воно в холодильнику. — І не м'ясо скисає, а ми. Бо вже весна, а ми нікуди не вибираємося відпочити.

— Ти втомилася? — гостро спитав Павло.

— Завтра субота, у нас є кілька днів, щоб насолодитися вихідними на природі. Тож, йди перевдягайся й будемо складати все в багажник, — голос дівчини був бадьорим та впевненим.

Павло на мить замовк, уважно подивився на усміхнене обличчя Ані й хотів заперечити, але не зміг. Стільки років він навіть не думав про відпочинок, про спокійні години десь на березі річки…

— Час щось змінювати, — ледь чутно промовила Анна, ніби почула його роздуми.

Він примружився, стиснув губи. Ненавидів зміни! І слова про зміни не міг терпіти! Але витерпів. Промовчав.

— Добре. Зачекай мене й складемо все разом. Не напружуйся сама, — сказав їй та пішов у кімнату.

— Я завжди тебе чекатиму, любий… — прошепотіла вслід.

Павло почув. Затримав дихання, важко видихнув і не зупинився. Тому що нічого було відповісти. Звичайно, вона йому подобалася, але більше нічого не з’являлося в серці. Аня розуміла, коли не треба його чіпати, не набридала з розмовами й завжди давала можливість побути на самоті, наодинці зі своїми думками.

Й досі не розуміючи, навіщо розпочав ці стосунки, Паша допомагав складати речі в машину, мимоволі забуваючи про інші справи. Важкий мішок з наметом змусив всміхнутися: «І як вона сама притягла його додому?». Пакунки з продуктами та ще купка необхідного й, ось вже вечоріло, сонечко почало ховатися за хмарами, малюючи у небі рожеві острови.