Глава 17. Браття

Слухаючи, як барабанить дощ за вікном, Олексій розмірковував, як покращити життя. Замовлень узимку мало, але скоро прийде весна й тому треба підготуватися до роботи. Вирішив орендувати приміщення, в якому зможе виробляти свої металеві шедеври.

Самотність спонукала до дій. Попри відсутність підтримки, почав їздити містом, у пошуках потрібного місця. Займався саморекламою у мережі, деколи робив хазяйновитим жіночкам гарні підставочки для вазонів. Однак жодного великого замовлення не було.

Паша розповів йому про новий проєкт, над яким плідно працював, навіть під час лікарняного. Хвалився можливостями й майбутнім. Так, це була дружня розмова, всі поводилися, як і раніше, ті ж бесіди, ті ж питання… Але цього разу, вперше за чотири роки, коло Павла була жінка — яскраве світло, що намагалося вивести його з темряви.

Брат зміг покращити своє життя. Почав менше вживати алкоголю, не губився ночами у закутках міста. Та по його очах Олексій бачив, що той не кохав Аню. Як жорстоко й несправедливо чинить доля! Як незаслужено дарує комусь усе, а комусь лише краплинку неважливого таланту, що не приносив ні щастя, ні грошей.

Забулася неперевершена радість під час першого виступу на концерті, забулися відчуття впевненості при отриманні перших коштів за виконане замовлення. Куди все поділося? Чому пішло? Чому власні потреби здаються такими нікчемними, що для них навіть не випадає шансу на успіх? Як сталося, що почав мріяти про фарт, а не про досягнення?

Бондаренко ігнорував почуття заздрості. Принижував його та зачиняв далеко у глибині душі. Бо це погано, бо це… безглуздо.

Перед очима повстала мить, коли він викидав букет для Ані, а потім сіре обличчя брата коло могили дружини. Обличчя таке ж холодне й темне, як і світанок того дня.

Немає чому заздрити. Хіба можна бажати собі такого ж болю, як у когось? Бажати відчувати те, що й він? Жити його життям? Бачачи невгамовне кохання від рідних, невпинну підтримку, яку Павло постійно відштовхував? Та нащо це бажати? Тягар від втрати, сльози, відчай…

Дивно, але серце підказувало, що хоче. От дурний! Олексій ляснув себе по щоках! Отямся! Ці думки затьмарюють. Знищують любов до брата й вирощують жалість до себе!

Ніби янгол і демон сиділи на плечах та сперечалися між собою, нашіптуючи чоловікові свою владу.

Вихідні тягнулися занадто повільно. Наближення березня не віщувало прихід тепла й гарної погоди. Запоріжжя — дивне місто. Зима — як продовження осені, весна — як початок літа. Бо вже у травні можна знімати чоботи й одразу взувати босоніжки. Великі замети та кучугури снігу — рідкість. У грудні вночі йде дощ, а на ранок все місто перетворюється на льодовий каток. Опівдні калюжі та бруд. І ніякого натяку на білосніжні простирадла, ніяких чарівних дерев за вікном, немов у казці.

Павло дивився на похмуре небо, згадуючи, як обіймав Марію тої дивної зими, коли все було вкрите товстим шаром снігу, коли лютилися морози й декілька місяців поспіль була справжня країна Снігової Королеви.

«Тебе чекати, як снігу взимку!» — згадалися слова дружини. Неслухняна усмішка прослизнула на обличчя. Зробивши ковток кави, Паша й далі розглядав небо, аж раптом Аня обійняла його ззаду, кладучи голову на спину.

— Тебе щось турбує?

— Ні, Анно. Я лише споглядаю за хмарами.

— Може спробував би їх намалювати? — ніжно запитала, насолоджуючись відчуттями дотику до коханого чоловіка.

— Ти знаєш, що я вмію малювати лише портрети, — трохи роздратовано відповів він.

— То, можливо, потрібно спробувати?

— Ань, будь ласка, вгамуйся. Не треба намагатися змінити мене за короткий проміжок часу й відразу у всьому!

Павло розвернувся та вивільнився з рук дівчини, сів за стіл, дивлячись у чашку, немов у безодню криниці.

— Добре. Гніватися не обов’язково.

— Я не гніваюся. Мені треба звикнути до всього.

— Звикнути до мене? — він кивнув, не підводячи очей. — Поїду додому на кілька днів. Відпочинь від моєї присутності.

Аня квапливо пішла до кімнати, щоб одягтися, Паша йшов слідом. Вона не оберталася, хоча знала, що він стояв біля дверей та спостерігав.

— Ти образилася?

— Ні, Павлику, зовсім. Я навчилася відрізняти твої душевні стани й зараз бачу, що тобі треба побути самому, — спокійно та турботливо промовила вона.

— Гаразд, — Аня подивилася на нього з розчаруванням, бо чекала іншої відповіді, — дякую.

Нав’язування власних почуттів та поглядів — є найвищою формою егоїзму. Розуміючи це, дівчина не хотіла бути поряд через своє бажання. Він має хотіти, щоб вона не йшла.

Та поки цього не сталося, Аня не затримувалася. Як тільки бачила, що дратує Павла, одразу залишала його. Мудрість це чи дурість, чи відсутність гордості, вона не знала…

Одягнувши капюшон, вийшла під вранішню мряку, озирнувшись, подивилася на сумного Пашу, що був на порозі будинку.

— Зателефонуєш?

— Звичайно, — відповів він, ніби стримуючись продовжити речення.