Глава 16. Ранок на вокзалі

Їхати в поїзді — наче маленька пригода. У валізі складені речі, у руках склянка гарячого чаю, а за вікном неймовірні пейзажі України. Широкі степи, які тягнуться до самого обрію, нескінченна кількість дерев й безкрайнє синьо-сіре небо.

Шкода, що шлях до Львова не прийшовся на літо чи на вже впевнену весну, коли панують зелені фарби, в яких майорять різнобарвні квіти, домівки, що видніються вдалині, блиск тремтячих хвиль Дніпра чи малих річок, повз які гучно поспішає потяг.

Аня сиділа на лавці вокзалу й, примруживши очі, мріяла, як через хвилин сорок буде так сидіти у вагоні. Попиваючи каву, вона приїхала раніше і вже чекала, коли до неї приєднається Павло.

Її квиток лежав у сумочці, валіза стояла поруч. Малозрозумілий голос майже кожної хвилини оголошував нове прибуття. Сотні людей, з самого ранку, попри холод й похмуре небо, поспішали до вагонів. Хтось був сумний або навпаки щасливий, хтось зовсім байдужий, ніби подорожував кожного дня. Дехто стояв на пероні самотній. Дивився в екран телефону, чи поправляв навушники, прислуховуючись до оголошень. Нічого незвичайного, черговий ранок на вокзалі.

Та час надто швидко линув. Скоро мав прибути їхній потяг до Львова.  Павла досі не було. Нервово дивлячись на годинник, Аня почала телефонувати чоловікові.

Ні на перший, ні на п’ятий дзвінок, він не відповів. У думках почали з’являтися міркування, що той знову день загуляв. Та ні, наче й негласно обіцяв, що більше не буде пити. Вона намагалася сама перед собою його виправдати. Від чого ставало смішно й сумно водночас.

Та ось, нарешті, почувся тихий голос у телефоні.

— Вибач, Ань…

— Ти передумав? — одразу спитала Анна, бо вдаватися до гри «нічого не розумію» було безглуздо.

— Я не можу, їдь без мене.

— З глузду з’їхав остаточно, чи що, пане Волков? — підвелася з лавки, очима вдивляючись у натовп, ніби сподіваючись, що то все злі жарти, на які спроможний Павло.

— Можеш не чекати. Невже ти повірила в мене? Ні, дійсно, ти ж так добре вже відчула на собі мої дивацтва? — у голосі чувся сміх й розчарування.

— Паш, давай так, через п'ятнадцять хвилин потяг від’їжджає, я його зараз бачу. То скажи, ти знущаєшся наді мною, перевіряєш, чи… Ой, та хай тобі грець, я без тебе нікуди не їду!

Й вона вимкнула виклик. Обманювати себе, що не відчувала чогось дивного від подарунка, Аня не стала. Сіла знову на прохолодну лавку й схилила голову на змерзлі руки. Але серце було гарячим, воно хотіло вірити, що все недарма. Хотілося здаватися сильною й не обзивати себе дурною, бо яка жінка, що поважає себе, буде бігати за чоловіком? Коли цей чоловік тільки й вміє, що замикатися в собі, дратувати інших… і закохувати їх у себе?

Почулося сповіщення про потяг до Львова. Пасажирів поменшало, частина вже розміщувалася в купе, а інші продовжували курити на вулиці або спілкуватися з тими, хто їх проводжав.

Плакати не хотілося, бо все було надто гарне вчора, надто нереальне й нездійсненне.

Аня підвелася, витягла ручку з валізи й попрямувала до підземного переходу, щоб вийти на зупинку та поїхати додому. Іншого виходу вона не бачила. Терпіти знущання? Хочу — не хочу, буду — не буду. Дитячий садок. Глибокий видих, озирнулася, але його ніде не було.

Гуркіт від невеликої валізи та тихі кроки супроводжували її до виходу з вокзалу. Зимовий холод став ще принизливішим, пролізав крізь одяг й пощипував за тіло, ніби пробуджуючи або навпаки занурюючи у хвилювання та бажання плакати. Жіночий інстинкт палив очі, нещадно здавлював груди й робив дихання дуже важким.

Нічого не бачачи перед собою, вона йшла підземкою, прислухаючись до відлуння власних кроків.

— Далеко зібралася? — почулося позаду.

Аня зупинилася, на мить відчуваючи втому та злість. Й потім швидко пішла далі, навіть не озирнувшись. За спиною роздалися гучні тупання бігу. Вхопив за плечі.

— Та стій! — видихнув Паша. — Стій, дурненька, я тут!

Він став перед нею, міцно тримаючи долонями, дивився у сумні очі, усміхався, але вона не реагувала.

— Моє таксі не встигало приїхати вчасно. Я розіграв тебе, маленька, розіграв…

— Пішов геть! — впевнено та дуже тихо й злісно промовила Аня.

— Що? Ти чого? Ходімо, зараз буде відбуття…

— Пішов геть, «манюнький»! Годі! — викрикнула в серцях й спішно пішла до сходинок.

Павло дивився на її спину і не міг зрозуміти, що коїться. Пішла? Невже? Образилася? От дідько, невдалий був жарт! Наздогнав, відчайдушно зупинив і притиснув до себе. Обхопив однією рукою за спину, іншою поринув у прохолодне довге волосся, губами торкнувся чола.

Аня стояла нерухомо, не відповідаючи на його обійми. Ні, так не можна! Де її гідність, де повага до кохання й турботи?

— Пробач мені, будь ласка, — благав Павло, — пробач!

— Твої виправдання та випробування мого терпіння важко сприймати, Пашко. Відпусти, я їду додому. З мене досить знущання!

— Так швидко здалася? — прибрав руки, уважно поглянув у зелені озера очей, що зараз впевнено відповідали на його погляд.