Глава 15. Конверти

Упродовж наступних двох тижнів Павло перебував у лікарні із запаленням легенів. Тяжкий стан швидко стабілізувався. Поряд завжди були Аня та брат. Здавалося, ніби їхня дружба стала впевненішою, а піклування про Пашу змусило забути всі перипетії.

Кожного дня Анна Соловей приносила коханому домашню гарячу їжу, турботливо бігала до аптеки за новим переліком ліків. Їздити до лікарні було далеко, але вона ніколи не жалілася. Зранку вже чекала під дверима відділення, потім їхала на роботу, а ввечері знову була поруч.

Чоловік намагався вмовити не приїздити кілька разів на день, та водночас він бачив, з якими заздрощами на нього дивилися сусіди по палаті. Хлопці й літні чоловіки, з усмішкою жартували, що Павлуха отримав «щасливий квиток.

Звичайно, його тішило самолюбство, було приємно спостерігати за дбайливими вчинками Ані, вкрай важливими були для нього і відвідування брата. Якась холодність відчувалася й досі, але він не покинув, знову, як і раніше, підтримував та підбадьорював.

На другий день перебування у лікарні, Олексій повідомив батьків Павла, й ті одразу приїхали до сина.

Біля ліжка, на металевому старенькому стільці сиділа молода дівчина, з довгим темним волоссям, гарною усмішкою й добрими очима. Аня не очікувала знайомства, тому дуже зніяковіла, побачивши рідних Павла.

— Доброго дня! — підскочивши на ноги, ввічливо промовила дівчина.

— Мамо, тато! — ніби невдоволено пробурчав Паша. — Чого ви їхали? Зі мною все гаразд!

Струнка жінка у сірому светрі, звично поправила пальцями русяве неслухняне волосся, й озирнулася на чоловіка. Високий, статний, чорнявий, ніби Павло його копія, батько стримано усміхнувся.

— Ти бачиш, яка в нього група підтримки? Ми ж і не потрібні, — у його голосі відчувалося тепло, а погляд з цікавістю роздивлявся сина й дівчину.

— Це Аня, моя подруга й колега з роботи, — промовив Паша, вмощуючись на старих незручних подушках.

Сергій Петрович та Світлана Іванівна, виявилися привітними й щирими людьми. Вони були сучасні, усміхнені та спокійні. Наче і не трапилося нічого. Залишили кілька пакунків з гостинцями та всім необхідним, познайомилися з лікарем, й поводилися як звичайні батьки дорослого чоловіка. Без зайвих ніжностей, запитань чи розмов.

Аня хотіла піти, щоб не заважати близьким спілкуватися, та пані Світлана вмовила її залишитися.

Паша не  дуже лагідно з ними поводився, але вони вже, мабуть, звикли до цього, бо ніхто не звертав увагу на його колючості. Або удавали, що не звертають.

Вийшовши відповісти на телефонний дзвінок, Аня не помітила, як з палати до неї вийшла матір Паші.

— Анюто? — ввічливо покликала, коли та закінчила бесіду.

— Так, Світлано Іванівно? — вона не намагалася сподобатися, але їй би дуже хотілося, щоб батьки були до неї прихильні.

— Донечко, — трохи відвела далі по коридору, обійнявши під лікоть, — ми з батьком вдячні, що ти піклуєшся про Пашу. Навіть не очікували, що хтось буде коло нього, окрім Альошки. Він же нам нічого не розповідає, та й взагалі майже не спілкується.

— Розумію, як вам важко… — тихо відповіла Аня.

— Та і тобі, дитино, буде важко, — раптом повідомила жінка. — Павло своєрідний.

— Я вже знаю, — видихнула дівчина, усміхаючись та згадуючи все, що трапилося.

— Останні роки ми не втручаємося в його життя. Він заперечував будь-яку допомогу чи співчуття. Чоловіки слабкі. Вони переживають все мовчки, без емоцій, без сліз. До нашої витримки їм дуже далеко, — матір сумно відвела очі, усміхнувшись.

— Насправді Павло дуже емоційний, — ласкаво промовила Аня, кладучи долоню на плече пані Світлани. — Не переймайтеся, я буду поруч, доки він не прожене. Та що я кажу? Він вже проганяв, а я й досі тут!

Обличчя сяяло щирістю та закоханістю. Мама Паші довго вдивлялася в очі, ніби боячись, що таке захоплення може луснути, як повітряна кулька. Та все ж таки, сподівання, що цій юній дівчинці вдасться повернути сина до нормального життя, було сильніше за хвилювання. Бо ми завжди бажаємо чогось кращого…

Батьки навідували Павла два рази на тиждень, кожного разу радо зустрічаючи Анну. Через чотирнадцять днів його виписали додому, але з продовженням лікування. Паша домовився, що буде робити проєкти дистанційно, щоб не відвідувати офіс. З самого ранку й до вечора, він проводив перед комп’ютером, не помічаючи, як швидко лине час, повільно забуваючи про бажання напитися, чи піти світ за очі.

Лютий нічим не відрізнявся від свого попередника. Аня стримувала свої пориви бути поряд з Пашею, бо розуміла, що надокучати цьому чоловікові не можна.

Сидячи на робочому місці, вона мрійливо дивилася на календар, на якому майоріла завтрашня дата. День закоханих, свято червоних сердечок та квітів. Романтичні прогулянки й поцілунки. Все це її не чекало. Але вона все одно любила святкові дні, вони нагадували людям про щастя, відпочинок, коханих та близьких.

Поки директор не покликав Аню з черговим завданням, дівчина уявляла, як Паша зробить для неї неочікуваний сюрприз, щось подарує, кудись запросить на побачення. Або бодай хоча б поцілує… Адже мріяти не шкідливо?