Глава 14. Чи стане це щастям для обох?

У кухні вимкнене світло. Тиша. Гарячий чай на столі. Всі троє мовчки сиділи разом й не могли знайти потрібних слів.

— Ти не самотній, Пашко, — лагідно сказала Аня. — Тобі не треба тікати. Ні від болю, ні від нас.

Чоловік запустив обидві руки в густе волосся, схилив голову, нічого не відповідаючи. Зачинене серце не розуміло, що його намагаються врятувати. Адже він не слабкий, ні! Лише трохи змучений, але здатний витримати. Стільки років міг та й зараз зможе!

Олексій попрощався та пообідді поїхав додому. Аня збиралася теж піти, але Паша підійшов до неї й, нарешті, заговорив:

— Залишся, будь ласка. Я не впевнений, що зможу знову впоратися з самотністю.

Він взяв її за руку. Здалося, що ніжно. Вона погодилася. Тонке осіннє пальто продовжило висіти в його прихожій.

Павло повів Аню до майстерні. Розповідав про Марію, як вони вчилися у школі, як вперше відчув почуття закоханості. Показував її перші малюнки, які турботливо зберігав всі ці роки. Навіть перший його портрет, який Маша намагалася зробити схожим на роботи Павла. Саме ця картина була єдиною, де було зображено лише обличчя людини.

Аня уважно слухала, інколи ставила запитання. Їй не було боляче слухати про Марію. Вона ставилася до цих спогадів, як до частини Паші, тієї частини, що руйнувала та одночасно тримала його в цьому світі.

Чоловік не торкався теми трагедії, а Анна не зачіпала цього питання. Вони довго сиділи у кімнаті з блідими стінами й похмурим світлом, яке ледь проникало крізь вікна.

Він говорив і говорив, не міг зупинитися. Наче всі його страждання могли з цією розповіддю втратити свою могутність. Бо сила є не в тузі, а у змозі жити жалі.

— Сідай, я хочу намалювати тебе, ­— з усмішкою, попросив Паша.

— Що? Не треба… — Аня раптом усвідомила, що не може конкурувати з покійною дружиною, та не хоче бути лише малюнком на білому папері.

Павло підійшов до дівчини, поклав руки на її плечі, уважно подивився у світлі очі. Ні, вони не були схожі на бурштинові, кохані очі Марії. Але тільки зараз він побачив у погляді Ані підтримку. Вона не тікала від його характеру, не ображалася на витівки й колючі фрази. Невловна сила, яку дарувала закоханість, змушувала дівчину бути поряд.

— Я не можу тобі обіцяти, що буду лагідний та терплячий. Не можу обіцяти, що колись знову не втечу від болю. Я не можу обіцяти, що коли-небудь зможу тебе покохати…

Від його тихого, м’якого і такого бажаного голосу, серце Ані засяяло яскравими фарбами. Невже він щось хоче сказати їй важливе?

— Ти впевнена, що зможеш і, головне, чи хочеш витримати весь тягар, який я тобі принесу? — Павло міцно тримав Аню за плечі, немов боячись, що вона зараз піде геть, а він знову залишиться один.

— Я можу спробувати, — ледь чутно прошепотіла. — Якщо ти мені дозволиш…

Паша усміхнувся та щиро обійняв дівчину, притискаючи тендітне тіло до себе. Вона чула його запах. Не намагалася втримати сльози чи щастя, чи полегшення. Гладила невпинно чоловічу спину, почуваючись у рідних обіймах. Наче ця людина була завжди поряд. Ніби ніяка біда та перипетії не зможуть вбити її кохання до нього.

— Коли я був на цвинтарі, зрозумів, що ламаюся. Я вже боровся з таким кілька разів за ці роки. Але завжди міг впоратися. Був Олексій, були батьки, була робота. Аж раптом твоє зізнання…

Павло не відпускав Аню, нашіптуючи всі ті хвилювання, що змушували його пити і втікати з власного життя.

— Я був самотнім, навіть коли хтось був поруч, розумієш? Я розмовляв, слухав, щось робив. Однак не розумів і не хотів розуміти, що коїться навколо мене. Неначе ти у якійсь прострації, нічого не відчуваєш.

— Розумію…

Аня заглядала у блакитні очі, хотіла розуміти, коли настане та мить, коли він знову її прожене.

— Я не можу бути твоїм одразу, — більш гостро сказав Паша. — Але я теж можу спробувати…

— Намалювати щастя? — зі сльозами на очах, пошепки спитала Аня.

Павло кивнув і трохи усміхнувся, заводячи руки у густе чорне волосся дівчини.

Його губи лагідно і невпевнено торкнулися губ Ані. Поцілунок відчаю та примирення. Поцілунок прийняття.

Гарячі руки, що й досі палали від температури, несміливо торкалися шкіри дівчини. Її шия, струнка талія, рожеві вуста… Все було привабливим, але таким чужим. Він цілував м’які щічки, боячись розплющити очі, боячись побачити замість її обличчя примару дружини. Боявся, але цілував. Відчував, як солоні сльози потрапляють на ніжні губи, відчував, як вона гладила по спині й дозволяла собі поринути тонкими пальчиками у його волосся.

Їй не було байдуже. Аня чудово розуміла, нащо цей поцілунок. Що він не від щирості бажання, а від втоми. Павло втомився. Він слабкий та вивернутий навиворіт. Бо вона бачила його душу, бачила, куди сховано половину серця. Не замінити їй Марію. Та й Марія не замінить її. Тому, щоб цей чоловік знову захотів жити, вона готова бути поруч.

— Я так боялася, що ти щось накоїш, — усміхаючись, промовила Аня, не припиняючи торкатися рук та плечей Павла.

— А я боявся, що мене ніхто не знайде, — правдиво відповів він.