Глава 13. Там, де ховається біль

Вони йшли темними вулицями, уважно роздивляючись аптеки і магазини, що траплялися на шляху. Намагалися розмовляти про щось неважливе, але чомусь з кожною годиною це ставало ще важчим.

Була вже третя ночі, але ні вдома, ні на зв'язку, Павло не з’являвся. Телефонували навіть до лікарень. Та ніде його не було.

Повернувшись до будинку, вирішили зачекати світанку і знову вирушити на пошуки. Олексій пішов подрімати на дивані, а Аня сиділа до ранку в кухні. Зробила собі каву, ввімкнула тихенько телевізор, боячись новин з місцевого каналу.

Проте втома давала про себе знати й, десь о пів на п’яту, вона задрімала, поклавши руки на столі та лігши на них головою.

Їй снився жахливий сон: лунає дзвінок телефону і знайомий голос поліціянта повідомляє, що треба приїхати та зробити впізнання. Снилося, що бачить Павла на поверхні води, яка повільно колихає його на хвилях. А він просто дивиться у небо й не ворушиться. Снилося, як плаче біля його надгробка…

Аж раптом тіло вдарило ніби струмом й вона прокинулася, стривожена і налякана. За вікном небо сіріло світанком, легкий морозець намалював на тонкому склу візерунки. Вона знала де знайти чоловіка…

— Олексію, прокинься! Я знаю, де Павло! Точніше, ти знаєш. Чуєш? Розплющ очі! — наполегливо штовхала хлопця в плече, той неохоче щось бурмотів, але все ж таки почав вставати.

— Що ти знов вигадала? — запитав, обдивляючи схвильоване обличчя Ані.

— Де похована Марія? — боячись цих слів, майже пошепки промовила.

— На кладовищі у Матвіївці… — Олексій одразу почав приходити до тями, розуміючи наміри дівчини. — Думаєш?..

— Так, майже впевнена! — зробила кілька кроків до дверей, озирнулася: — Поїхали?

Автобус довго віз до місця призначення. Це було важко, адже Аня не знала, як реагувати, якщо Павло дійсно буде там.

Роздивляючи похмурі краєвиди за вікном: місто, яке ще спало, порожні вулиці, сірі пейзажі, занедбані простори, вона намагалася відтворити у думках їхню зустріч. Що скаже, як подивиться, як відреагує він…

Та все зникло з голови, коли робилися перші кроки до кладовища. Притихлі переживання лякливо тремтіли десь коло серця. Руки мимоволі стискали пальці в кулаки, щоб додати самій собі сил та впевненості.

Розмовляти з Олексієм не було потреби. Він мовчки йшов, деколи вказуючи рукою, куди звертати. Енергія, яка панує у таких місцях, норовила зупинити Аню, але вона була сильнішою за страх перед мертвими.

— Його авто… — повідомив Олекса, дивлячись кудись вдалечінь.

У животі все стиснулося у жмуток суму та печалі, коли вона побачила з іншої сторони, за численними пам'ятниками, верхівку чорного автомобіля. Аня подивилася на Олексія, ніби сподіваючись, що він зараз скаже, що помилився…

Йти було недалеко, за однією з вузеньких стежок дівчина помітила силует. Чоловік сидів спиною до них, на невеликій металевій лавці. Його спина була зігнутою, лікті сперті у коліна, а голова нахилена до грудей.

Звичайно, це був Паша. Темне пальто, чорне волосся, білий комір сорочки… та смуток, який відчувався на відстані.

— Чекай, — прошепотів Олексій, зупиняючи її, — я сам.

Вона хотіла заперечити, але в роті панувала сухість, тому тільки кивнула й повільно пішла позаду нього. Олексій торкнувся плеча брата, нічого не кажучи. Той навіть не здригнувся, наче кожної миті чекав чийогось появлення. Підвів голову, подивившись на Олексія.

— Я не сам…

Паша обернувся і побачив Анну. Вона підійшла до нього, але не наважилася заговорити чи взяти за руку, бо на неї, з чорного мармурового портрета, дивилися очі Марії. Олексій трохи обійняв Павла за плече.

— Час прощатися, брате… — впевнено затвердив він.

— Ще хвилинку.

— Ми зачекаємо, гаразд? — Паша кивнув у відповідь, піднявся й поклав долоню на холодний кут пам’ятника.

Ані було боляче споглядати за цим. Вона відвернулася до Олексія, коли той підійшов до неї. Він сумно й співчутливо підтиснув губи, помітивши блиск у її очах, скрушно похитав головою, нагадуючи, щоб не плакала.

Незабаром Павло приєднався до них. Втомлено усміхнувся Ані.

— І тут мене знайшла?

— Знайшла. Ти підказав у сновидінні, — бадьоро відповіла, навіть не очікуючи, що він з нею заговорить.

— Ото ви п’явки! ­— жартома сказав Павло, дістаючи з кишені ключі від авто.

— Я поведу! — строго скомандував Олекса, протягуючи руку з відкритою долонею.

— Ох, та годі, брате! Я цілком дієздатний…

Несподівано Олексій розвернувся і почав йти у зовсім іншому напрямку. Він не обертався. Сховав руки у кишенях куртки й швидко віддалявся.

— Гей, ти куди? — покликав Паша.

— Я не самогубця, щоб сідати в авто, яким ти кермуватимеш у такому стані.

— А як же подруга, брате?

— Йдеш? — Олексій зупинився, подивившись на Аню. Та розгубилася і не могла одразу прийняти рішення.

— Ви знущаєтеся наді мною? — підвела високо темні брови. — Обидва сіли та поїхали! Павло, віддай ключі братові! Що між вами сталося?