Глава 12. Кохання та самотність

Павло заплющив очі, які пекли й не хотіли нічого бачити. Голова паморочилася та боліла. Так, він знову зірвався! Знову напився. «Невдаха!» — подумав про себе Волков, зненавидівши власну слабкість.

Всю ніч він пив, малював та пив. Але легше не ставало, тільки гірше. Прихід Ані його здивував, адже думав, що після вчорашнього вона не захоче навіть бачитися з ним.

Він звик бути самотнім, звик все тримати у собі. Його біль бачив лише брат і батьки, коли приїжджали в гості.

Зачинитися в собі — було найліпшим засобом від втручання людей. Щоб ніхто не ліз зі своєю допомогою, з бажанням піклуватися. Всі здавалися чужими.

Раніше Паша не був таким гордим, завжди поважав емоції та відносини з іншими. Але кожного разу, коли згадував той проклятий дзвінок поліції… Кожного разу, коли бачив перед собою тіло вкрите страшним простирадлом… Це  робило з нього монстра, який ненавидів увесь всесвіт!

Сьогодні він відштовхнув від себе останнього друга, терплячого й небайдужого Олексія. Подумки запам’ятав дату, щоб відраховувати кількість часу, що пройде, перш ніж брат знову зателефонує йому.

Ввечері Аня квапливо збиралася. Таксі вже було під будівлею офісу. Їй не вдалося піти раніше, тому зараз вона сильно хвилювалася за Павла, який не підіймав слухавку. Та чи варто було чекати, що він захоче говорити з нею?

Раптом пролунав дзвінок телефону в кишені. Дивно, Олексій.

— Так, друже? Привіт! У тебе щось важливе, бо я дуже поспішаю? — вона вже вибігала на вулицю.

— Куди це ти так поспішаєш? — жартома спитав. — Навіть пальто не застібаєш…

Аня обернулася і побачила чоловіка неподалік. Він усміхався, а в його руках був невеликий гарний букет різнобарвних квітів. На мить вона подумала, чи не починає Олексій залицятися до неї? Бо їй би дуже не хотілося непотрібних сварок чи виправдань. Тим паче це брат чоловіка, в якого Аня була закохана. Як невчасно!

— Це тобі! Щось трапилося? — уважно роздивлявся бліде обличчя дівчини.

— Олексо, я не візьму квіти, пробач. Та й не треба більше мені нічого дарувати. Це неправильно. Ми ж друзі! — питально подивилася в сумні очі Олексія. Його губи стиснулися в одну тонку лінію.

— Їдеш до Павла? — холодно запитав він.

— Так. Він тобі не телефонував? У нього жар, а ще він сильно напився. Я була в нього сьогодні…

— Йому погано? — байдуже перепитав. — Допомога потрібна?

— Ти сердитий, чи мені здається? — придивилася до гарних очей, відчиняючи двері таксі.

— Та це не важливо…

«Як і моє життя. Взагалі нікому не важливе» — подумав Олексій.

— Я поїхала. Можна тобі телефонувати, якщо не впораюся сама? — лагідно торкнулася руки.

— Звичайно, — ніби прокинувся від її дотиків. — Буду чекати дзвінка!

— Сподіваюсь, що не знадобиться, — вигукнула з машини. — Бувай, Олексійко!

Таксі швидко поїхало геть. Чоловік сумно дивився вдалечінь на світло, що зникало. Приречено споглядав, як втекло його намагання зайнятися власним життям. Знову Павло отримував «небажане щастя», а він так і залишився «лише другом».

Коли ти завжди намагаєшся бути чесним, не заздрісним, то втомлюєшся від власних поразок. Найменші перемоги, які раніше були важливими, втрачають свій сенс.

Усі лаври дістаються тим, хто ставиться до людей, як до чогось власного. А той, хто здатний віддати свою душу — залишається самотнім і непотрібним.

Чи вартує власне щастя того, щоб стати егоїстом?

Самотність для здорової людини є ліками, а для хворого є трагедією. Бо ніщо так не знищує бажання боротися з хворобою, ніж самотність. Депресія — важка хвороба, яка може затягнутися на роки. Вона обволікає розум і думки, бруднить свідомість, затягує у вир байдужості, доповнює перелік страхів і робить крихким відчуття власної «потрібності».

Люди, які можуть самостійно впоратися з депресією, мають велику жагу до життя. Вони шукають, вчаться. Вони розуміють, що хворі. Та зробити все це без допомоги інших майже неможливо. Спілкування, зустрічі, робота чи відпочинок — завжди хтось повинен бути поруч.

Саме через це, самотність — не є ключем до одужання.

Аня тримала ключ від дому Павла, міцно стискаючи його у долоні та зігріваючи власним теплом холодну сталь.

Вона бачила, як Олексій викинув у смітник букет, бачила, як дивився вслід авто. На серці ставало важче, бо прийшло розуміння його почуттів. Які зміни сталися з нею за ці кілька днів!

Сьогодні дівчина вирішила, що плакати більше не буде. Їй належить велика і важка справа — допомогти Павлу вийти із затяжної депресії, попри те, що він цього не хоче.

Тихенько відчинивши двері, Аня зайшла у будинок. Покликала чоловіка, але відповіді не було. Квапливо пішла до його кімнати. Двері зачинені. Постукала.

— Пашо? — повільно прочинила, одразу помітивши, що ліжко порожнє.

Оглянувши будинок, вона ніде його не знайшла. Аж раптом по спині протягнуло холодним повітрям. Озирнувшись, Аня побачила, що одне з вікон спальні відчинене.