Глава 11. Сльози не допоможуть

Наступний ранок видався для дівчини ще важчий, бо збираючись на роботу, Аня розуміла, що обов’язково зустріне там Павла. У понеділок офіс отримує багато посилок, та цього разу вона не піде нічого відносити Волкову. Нехай це зробить хтось інший.

На порозі будівлі фірми, з тонкою сигаретою між пальцями, стояла Олена. На ній було гарне пальто кольору осінньої листви і чоботи на підборах. А рівне волосся та бездоганний макіяж викликали захват у перехожих та колег.

Аня стримано поправила свої неслухняні довгі пасма й удаючи, що не помічає погляду Олени, попрямувала до дверей.

— Анно Михайлівно! Соловей! — покликала Леля, але бачачи, що дівчина не реагує, сама пішла назустріч до неї. — Що трапилося? Чого ти ігноруєш?

— Замислилася. Привіт, — Аня квапливо почала заходити в приміщення. — Ти щось хотіла?

— Ну, що ти? З’їздила? — пошепки запитала руда королева.

— Я вдячна тобі за допомогу. Однак не треба цікавитися моїм життям, щоб потім розпускати плітки.

— Які плітки? Та чого ти? Я від серця питаю, бо шкода тебе, дурненьку, — співчутливо поглянула на Аню, роблячи затягування диму. — Буду потрібна, знаєш де мене знайти. Йди, бо шеф буде сваритися.

Кабінет директора та робоче місце Ані були на першому поверсі, а Павла на другому. Вагаючись, чи підійматися, дівчина довго не могла зосередитися і почати працювати. Її відволік від думок звук повідомлення. Олексій прислав фото склянки кави у руці та побажання доброго ранку. Аня усміхнулася, сфотографувала робочий комп’ютер й відповіла другу.

Через годину вона наважилася піти до Павла. Але кабінет виявися зачиненим. Дивно. Попитала у колег, дізнавшись, що його сьогодні ніхто не бачив.

Погані думки, немов зграя чорних воронів, ринулися до її голови. Боже, а якщо він знову в небезпеці? А якщо напився й, десь побитий грабіжниками, лежить у закутку вулиці? Серце почало шалено калатати.

У неї була його адреса. Та не було номера телефону. Дідько! Аня видихнула й сміливо пішла далі по офісу, на пошуки Олени.

— Прийшла? — посміхнулася та, коли побачила дівчину перед собою. — Кажи.

— Потрібен телефон, — тихенько сказала Аня, оглядаючи колег.

Їй постійно ввижалося, що всі навкруги знають про її почуття до Павла та глузують з цього.

— Хвилюєшся? — непомітно запитала, трохи схилившись до Ані через стіл. — Можливо, захворів чи відпросився? Він же людина, Анько, не янгол.

Аня закивала, але промовчала, бо та мала рацію. Звичайно, після ночівлі на березі Дніпра кожен міг захворіти. На душі стало спокійніше. Утім все одно кортіло швидше почути його голос.

Набравши номер, продиктований Оленою, дівчина повільно поверталася до кабінету, слухаючи довгі гудки в телефоні. Не відповідав. Зателефонувала ще раз, з кожним звуком гудків хвилюючись все більше.

Ніколи в житті Аня так не могла дочекатися обідньої перерви, як сьогодні. Коли померла Марія, Павла не було на роботі місяць. Та тоді вона точно нічого не могла вдіяти. Але зараз, коли він дізнався про її почуття, коли так перехвилювався через її зізнання… все стало зовсім іншим.

— Ань, пішли! — раптом покликала у відчинені двері Олена.

— Куди? — здивувалася Аня, вже збираючись телефонувати Олексію, щоб той допоміг дізнатися про Павла.

— Поїхали!

— Куди? — вигукнула знову, але швиденько підхопила пальто й сумку.

— До Волкова, куди ж ще? — ніби таємницю, прошепотіла, квапливо прямуючи до виходу з офісу.

Дістала з кишені ключі, запікала сигналізація в машині. Олена відчинила водійські дверцята та запитально подивилася на Аню, яка застигла перед автомобілем.

— То їдемо чи ні? — роздратовано покликала, поглядаючи на дорогий годинник на зап'ясті.

— Так, їдемо, — нарешті, схаменулася Анна, швидко сідаючи в авто.

Не було зрозуміло, навіщо Леля допомагала їй. Але вгамувати відчуття тривоги було важливішим, ніж можливі плітки в офісі.

Темно-зелений «жук» швидко приїхав у район, де жив Павло. А як же довго вона вчора йшла пішки до зупинки! Добре, коли є машина.

Ось вони вже під знайомим забором.

— Я зачекаю. Йди, дізнайся, чи все гаразд, — впевнено сказала Олена, глушачи двигун.

Калитка була не зачинена. Пройшовши подвір'ям, Аня гучно постукала у двері будинку. Здавалося, що серцебиття було відчутно аж у горлі. Вона охопила шию руками, намагаючись заспокоїтися.

З легким скрипом, двері відчинилися. Паша стояв на порозі, босий, з оголеним торсом, у домашніх штанах. Його хитало, тому він міцно вхопився за одвірок й з цікавістю подивився на Аню.

— Ти? — здивовано підвів брови. — Прийшла баночки забрати?

Він посміхався, але обличчя було дуже блідим, а по тілу помітне тремтіння.

— Можна увійти? — зробила крок до нього.

— Прийшла зі мною панькатися? — глузливо запитав Паша.

— Хотіла дізнатися, чи ти здоровий?