Глава 10. Новий друг

Кожного дня ми ведемо боротьбу. З почуттями, з всесвітом, з обставинами. Ми радіємо великим і маленьким перемогам. Вдосконалюємося, не помічаючи цього. Але настає такий момент, коли не бачиш сенсу для подальшої боротьби. У такій ситуації самостійно з цим не впоратись. Інколи найменша підтримка, навіть чужої людини, може зробити великий вклад у долю.

Останні роки Павло жив по принципу «прокинувся, то й прокинувся». Йому було байдуже, чи на вулиці запашне квітуче літо, чи кольорова волога осінь, чи сніжна заметіль.

Сьогодні він прокинувся, але замість порожнечі в думках, одразу згадав обличчя Анни, коли та відчайдушно малювала червону лінію на свої шиї. Її чорне волосся м’якими хвилями спадало на тонких плечах, бруднило фарбою й залишало сліди на синій сукні. Немов червоні цівки болю та жалю. Ніби відбиток розбитого ним серця. Зелені очі дівчини здавалися щирими, втім, Паша не міг повірити в те, що чужа людина може так сильно кохати, не знаючи його близько. Це наче якесь марення, чи сон, чи кіно, яке застигло в пам’яті.

Зайшовши в кухню, засмучений чоловік дістав з холодильника баночки з їжею та почав підігрівати, щоб поїсти. Смачно! Вона добре готує. Дивно для нашого часу, коли більшість молодих дівчат цікавить бізнес, власна врода, гроші чи щось інше, але не вміння бути гарною господинею.

На столі наполегливо задзвенів телефон. Неохоче підвівся, поправивши пасмо волосся, що впало на очі.

— Так?

— Ти як? — у трубці пролунав голос брата.

— Як зазвичай, — спокійно відповів, повертаючись до столу. — Годі вже піклуватися про мене.

— Ти можеш наробити дурниць, якщо залишишся сам, — тривожно вигукнув Олексій. — З батьками не спілкуєшся, то хоч я буду поряд.

— Слухай, Алексе! Займися, нарешті, своїм життям! Гаразд? Дай мені спокій! Набридло вже...

Тиша. Якусь мить брат мовчав. Прокашлявся, ніби даючи собі час на роздуми.

— Ну ок, Павлухо. Бувай здоровий. Дійсно, мені теж набридло панькатися з тобою, наче з малою дитиною, — роздратовано й ображено крикнув Олексій та вимкнув зв'язок.

— Нарешті! — тяжко видихнув Паша, обережно кладучи телефон.

Олексій розлючено жбурнув трубку на ліжко. Он як? Дати йому спокій? Це така вдячність за чотири роки, які він витратив на підтримку брата? Тепер йому вже не було шкода Павла, бо він своєю поведінкою відштовхував кожного, хто наближався до нього. Лише він, Бондаренко, «не займався своїм життям», а піклувався про Волкова. Та якби не він, Пашка вже давно б щось із собою зробив чи допився б до лікарні…

Олексій сів у крісло та довго дивився на дощові хмари за вікном. Гнів потроху відступав, але образа — ні. Підвівся і почав діставати чисті речі. Чорний светр, штани. Розпакував новий флакон парфумів. Що ж, може дійсно настав час зайнятися власним життям?

Аня із самого ранку відчувала себе розбитою після вчорашнього. Почуття сорому минуло, жалю до себе також, але залишився дивний смуток. Немов чогось вона не помітила…

Аж раптом у двері подзвонили. Дивно. Годинник показував дев’яту годину. Зробивши ковток гарячої кави, вона спіймала себе на думці, що це міг би бути Павло. Так, напевно, прийшов з приводу повернути посуд, а насправді, щоб вибачитися. З усмішкою передчуття, Аня швидко відчинила двері…

— Олексію?

На порозі стояв брат Павла. Гарно вдягнений, надушений, а попелясте волосся охайно зачесане. Невелика щетина додавала йому років, але водночас дуже пасувала.

— Доброго ранку, Анно! — мило всміхнувся, витягнув руки з-за спини й протягнув дівчині невелику білу троянду та шоколадний торт. — Трохи банально, та до вранішньої кави підійде!

— Так, ранок добрий, бо такі несподіванки дивують. Проходь, — Аня гостинно запросила чоловіка. — Одразу скажи, все гаразд?

Олексій зрозумів, про кого вона питає. Проте розмовляти про Павла сьогодні не планував, тому коротко кивнув у відповідь.

Роблячи гостю каву, Анна думала, що Волков навмисно підіслав брата, щоб дізнатися, як вона почувається після їхньої сварки. Тому, вирішила мовчати, аби дочекатися, коли Олексій сам заговорить про Павла.

— Прогуляємося містом? — несподівано запропонував.

— Здається, дощ збирається, — Аня жартівливо відповіла голосом з мультику.

— Та хіба це завада, щоб провести гарно час?

«Яка вона мила й смішна!» — подумав Олексій, спостерігаючи за чарівною усмішкою трохи блідої нової знайомої.

— Ти маєш рацію! Зараз приведу себе до ладу, а ти поки прибери торт у холодильник.

Вона пішла до кімнати, відмічаючи, що поряд з Олексієм почувається, ніби з давнім другом, якого знає багато років, попри те, що бачить його вдруге.

Вдягнувши джинси, теплу кофту, чоботи та осіннє пальто, бо пуховик ще не встиг висохнути після вчорашнього прання, Аня зав’язала довге волосся у високий хвіст й повернулася до чоловіка.

— Ти дуже вродлива, — усміхнувся, застібаючи чорну модну куртку. — Не буде холодно у пальті?

— Та хіба це завада, щоб провести гарно час? — захихотіла.

Бондаренко щиро засміявся, першим спускаючись сходинками. Аня йшла позаду, роздивляючись широкі плечі Олексія. Він, немов відчув її погляд і обернувся, змушуючи знову усміхнутися.