Глава 9. Душа

Насолоджуючись смаком чаю, який він приготував для неї, тихенько запитала:

— Покажеш мені?

Несподівано для себе, Павло підвівся, Аня зробила теж саме. Йшла позаду нього. Вони пройшли невеликий коридор, минули дві темні кімнати й, у самому кінці будинку, зайшли до просторого приміщення. Тут пахло фарбою та папером — невловний аромат, який важко описати словами.

Паша ввімкнув приглушене світло й очі одразу натрапили на безліч картин. Вікна були прикриті товстими бежевими фіранками з цупкої тканини, мабуть, яка і в день не пропускала сонячне проміння.

Багато пейзажів неймовірної краси: кольорові, яскраві, різкі або навпаки, мрійливо розмиті малюнки архітектури, характерні візерунки хортицьких схилів, квітучі сади, дощ, сніжні заметілі… Все це бачила вона з лівої сторони кімнати. Та потім її погляд повільно перейшов направо, де здивовані очі зустрілися з тією, через кого цей чоловік, що поряд, давно забув значення слова «щастя».

Чорно-білі портрети, такі різні. На одному жінка усміхалася, на іншому оглядалася, ніби бігла попереду. Ось вона сумна, довгі вії опущені, а губи майже не наведені олівцем. Здається, що вона бліда й… померла.

Очі запекло сльозами. Горло заніміло, відмовляючись співпрацювати з думками. Аня проходила повз картини, розуміючи, що не відчуває власних рук та ніг.

— Скільки їх? — пошепки запитала.

— Дев’ятнадцять, — ледь чутно промовив Павло. — Стільки я кохав її.

Анна не втрималась і закрила долонями обличчя, щоб вгамувати біль та жаль. Він показав свою душу. Вона не має права поранити її!

— Ти не повинен був цього робити!

Павло здивувався. Став навпроти Ані, між ними був лише мольберт з початком нового портрету, на якому були намальовані очі Марії.

— Адже ти наполягала. Ось він я. Дивись. Він у цій майстерні. Та назавжди тут залишиться. Ти даремно приїхала, розумієш це?

Він на мить замовк, а потім більш спокійно запитав:

— Скільки тобі років?

— Двадцять п’ять, — з острахом відповіла, по його голосу зрозумівши, що зараз її накриє північний вітер.

— Ти ще досить молода, вродлива і розумна. Тобі не треба намагатися допомогти мені.

Аня мовчки пройшла майстернею, розглядаючи картини. Це були чудові роботи. Його талант передавати емоції у малюнку викликав захоплення. З кожним портретом вона закохувалася в нього все дужче. Так, на неї з білих полотен дивилася жінка, через яку він ніколи її не покохає, але Аня дивилася й дивилася… Здавалося, що це вона відчуває весь той біль від втрати…

— Павле! Мені дуже шкода. Як це сталося?

— Ні, Анно, не треба! Не питай. Мовчи.

— Ти знав, що подобаєшся мені вже понад чотири роки? Що я задивлялася на тебе, коли ти ще вмів усміхатися життю? Знаєш це? Ми чимось схожі, так? Як гадаєш? Тільки ти встиг побути щасливим, а я — ні.

— Дурниці! — вигукнув у серцях він. — Я чужа для тебе людина! Це все запаморочення. Не витрачай свою душу на мене.

— Пашко! Я закохана в тебе! — зі сльозами, сказала вона, хоч і не планувала ділитися почуттями. — Я хочу навчити тебе всміхатися заново, хочу навчити тебе радіти світанку…

— Усмішка несе світло. Я приношу лиш сльози. Віддавши мені своє серце, ти підписала договір на страждання. Я не бачу навколо себе фарб, мій всесвіт поглинула пітьма. У ній біль, зречення, егоїзм. У ньому моя зажурена душа.

Аня обійшла мольберт, закривши собою зображення малюнку, подивилася знизу догори в очі Павла. Торкнулася плеча. Зробила ще півкроку. Обійняла. Ніжно погладила по спині.

Сльози застилали її очі, вона відчувала його дихання, відчувала тепло його тіла. Але не відчувала взаємності…

— У багатьох історіях є замкнуті соціопати. Але я не герой твого роману. Закрий книгу, поки не почала тонути в ній.

— Я вже потонула… — прошепотіла, підвівши очі.

Вона трохи піднялася навшпиньки та притулилася губами до вуст Павла.

Він не поворухнувся. Повільно відійшов. Обличчя зблідло. Сів на високий стілець, ніби рятуючи себе від падіння без сил. Поряд стояла картина з портретом дружини. Так боляче йому давно не було. З тієї хвилини, коли він дізнався про трагедію, не було так важко…

У голові паморочилося, а думки спліталися в єдиний клубок, який неможливо було розплутати. Хотілося кричати, гніватися, жбурляти речі, але він мовчав. Усередині все палахкотіло червоним полум’ям. А він мовчав…

— Ти коли-небудь віддавала богові рідну людину? Ховала під великим шаром землі половину своєї душі? Помирала разом із останнім горнятком, закинутим тремтячими руками на прощання? Ні? А я так! Я помираю кожного разу, коли малюю її очі, кожного разу, коли згадую її ім’я, кожного разу, коли прокидаюся вранці, розуміючи, що її нема… я помираю.

— Павло! — зітхнула Аня, простягаючи до нього руку, але він зупинив її дії.

— Вона була для мене сонцем, енергією, натхненням. Своєю усмішкою лікувала, лагідними долонями тримала моє серце у цьому світі. Ти — не вона! І ніколи нею не станеш! Тобі не заповнити половини схороненої душі. Тому, йди, поки твоя душа ціла. Йди, благаю!