Глава 8. Наполегливе піклування

Коли за хлопцями зачинилися двері, Аня ще довго стояла на порозі. Притулилася плечем до стіни та ніби чекала, що зараз пролунає дзвінок, і Павло повернеться… Але цього не сталося, ні за хвилину, ні за п’ять.

Зайшовши в спальню, відчинила настіж вікно. Повільно провела рукою по подушці, де спав Паша, лягла на ліжко та притиснула до себе ковдру, уявляючи, що обіймає його. Постіль встигла насититися ароматом чоловічих парфумів. Вона примружила очі, глибоко вдихаючи запах Павла.

У неї були стосунки за ці чотири роки, але нічого серйозного або такого ж бажаного, як погляд блакитних очей. Кожного дня, п’ять разів на тиждень, вона спостерігала за чоловіком, який відрізнявся від інших. Він був харизматичний, завжди в центрі уваги колег, усміхнений та ініціативний. А потім трапилася трагедія…

Як померла Марія, Аня не знала, та й ні в кого було питати. Уже минуло чотири роки! Вони промайнули, як один день для неї, а для нього, мабуть, розтягнулися на цілу вічність.

Аж раптом у неї виникла ідея! Швидко підвелася й, попри прохолодний протяг з вікна, схопила телефон.

— Алло, Олено? Це ти? — їй не хотілося спілкуватися з рудою королевою, але інших варіантів зараз не знаходилося. — Це Аня Соловей.

— Так, я знаю. Твій номер є в моїй телефонній базі, — протяжно відповіла Олена, немов потягуючись у ліжку.

— Добре. Слухай, — нервово зачинила вікно, щоб зменшити шум від проїзної частини навпроти будинку, — а у твоїй базі не знайдеться адреси Павла?

— Того самого, що Волков? — жартівливо уточнила колега. — А навіщо тобі?

— Знайдеться чи ні? Будь ласка! — стиснула пальці в кулак, сподіваючись, що Олена не відмовить.

— Ох, Анько! Губиш ти себе, дівчино! — серйозно сказала колега. — Чекай, я відправлю тобі на «Вайбер». У мене якраз робочий ноутбук удома. А ти хитра, Ань! Знаєш, що я з відділу кадрів…

— Я вдячна, правда, — але вже лунали короткі гудки скинутого виклику.

Прийшла в кухню, почала діставати баночки та харчові контейнери, квапливо витягувала продукти, щоб нашвидкуруч зробити щось смачненьке й відвезти Павлу.

Телефон мовчав, а Аня була засмученою. Та ось, нарешті, пролунав звук повідомлення. Ура! Леля все-таки не стерво! Краєчком ока подивилася адресу, зробила скриншот і почала готувати, радісно всміхаючись.

*** 

На годиннику була сьома вечора. Аня, одягнена в гарну синю сукню, яка спереду по всій довжині застібається блискавкою, чекала на таксі, щоб з гостинцями поїхати до Паші. Напевно, у нього в холодильнику зовсім порожньо. Вона має показати йому, що готова піклуватися.

З усмішкою дивлячись на пожвавлені вулиці, уявляла, що колись зможе гуляти алеєю поруч із Пашею. Різноколірні ліхтарики та величезні башти на дахах старовинних будівель дарували відчуття затишку й казки посеред великого індустріального міста.

Зупинившись перед воротами подвір'я Павла, Аня на мить завагалася. Чи не прожене? У вікнах горіло світло, отже, він був удома… Несміливо натиснула кнопку дзвінка. Двері відчинилися, і на порозі будинку з’явився Павло.

— Це Аня! — вигукнула, розуміючи, що він у темряві не впізнає її.

Неквапливими кроками підійшов до калитки, відчинив. Якусь мить роздивлявся дівоче обличчя у тьмяному помаранчевому світлі ліхтарів. Лиш згодом помітив кілька пакетів у руках.

— Що сталося? Вигнали з дому?

— Привезла тобі вечерю.

— Зараз не Різдво, — гаркнув, але не встиг опритомніти, як Аня наполегливо зайшла у двір.

— Ходімо, змерзнеш. Та, здається, ти звик до холоду? — жартівливо запитуючи, обернулася до нього. — Запалення легенів захотів?

Паша стримався. Зачинив калитку й пішов слідом за дівчиною до дверей будинку. Звернув увагу на її ноги в тонких колготках. Хто б казав про запалення? Усміхнувся.

Не допомагаючи гості роздягтися, забрав пакети й поніс їх на кухню. Скинувши чоботи на високих підборах, Аня затамувала подих, коли Паша покликав її. Вона очікувала побачити «парубоцький безлад». Однак замість цього була приголомшена чистотою. На великій кухні не було нічого зайвого: ні посуду, ні декору. Навіть рушники на стальних гачках висіли ніби під лінійку. Дивно, адже завжди уявляла художників інакшими, вважаючи, що вони полюбляють «творчий хаос» і байдуже ставлення до порядку.

Павло помітив, що Аня оглядає кухню.

— Очікувала побачити гору немитого посуду, порожні пляшки від алкоголю та недопалки на обідньому столі? — саркастично запитав.

— Аякже, Павле! Саме це, — з усмішкою закотила очі. — Але я не інспектор з чистоти, я приїхала нагодувати тебе. Мабуть, харчуєшся лише напівфабрикатами?

Він промовчав. Бо в цьому вона мала рацію. А ще знову змогла відповісти йому на колючість, не видаючи, що таке ставлення їй образливе.

Аня почала діставати з пакетів баночки та викладати їх на столі, розказуючи, які смаколики принесла. Скомандувала поставити на газ чайник.

— Дівчина по холоду їхала до тебе, бог знає звідки, а ти навіть чаєм не пригостиш?

— Чому ти така настирна? — хмикнув Паша, усе одно виконуючи її прохання.