Глава 8. Наполегливе піклування

Коли за хлопцями зачинилися двері, Аня ще довго стояла на порозі. Притулилася плечем до стіни та ніби чекала, що зараз пролунає дзвінок і Павло повернеться… Але цього не сталося, ні за хвилину, ні за п’ять.

Зайшовши в спальню, відчинила настіж вікно. Повільно провела рукою по подушці, де спав Паша, лягла на ліжко та притиснула до себе ковдру, уявляючи, що обіймає його. Постіль встигла насититися ароматом чоловічих парфумів. Вона примружила очі, глибоко вдихаючи запах Павла.

У неї були стосунки за ці чотири роки, але нічого серйозного або такого ж бажаного, як погляд блакитних очей. Кожного дня, п’ять разів на тиждень, вона спостерігала за чоловіком, який відрізнявся від інших. Він був харизматичний, завжди у центрі уваги колег, усміхнений та ініціативний. А потім трапилася трагедія…

Як померла Марія, Аня не знала, та й ні в кого було питати. Вже минуло чотири роки! Вони промайнули, як один день для неї, а для нього, мабуть, розтягнулися на цілу вічність.

Аж раптом у неї виникла ідея! Швидко підвелася й, попри прохолодний протяг з вікна, схопила телефон.

— Алло, Олено? Це ти? — їй не хотілося спілкуватися з рудою королевою, але інших варіантів зараз не знаходилося. — Це Аня Соловей.

— Так, я знаю. Твій номер є в моїй телефонній базі, — протяжно відповіла Олена, ніби потягуючись у ліжку.

— Добре. Слухай, — дівчина нервово зачинила вікно, щоб зменшити шум від проїзної частини навпроти будинку, — а у твоїй базі не знайдеться адреси Павла?

— Того самого, що Волков? — жартівливо уточнила колега. — А навіщо тобі?

— Знайдеться чи ні? Будь ласка! — стиснула пальці в кулак, сподіваючись, що Олена не відмовить.

— Ох, Анько! Губиш ти себе, дівчино! — суворо сказала колега. — Чекай, я відправлю тобі на «Вайбер». У мене якраз робочий ноутбук вдома. А ти хитра, Ань! Знаєш, що я з відділу кадрів…

— Я вдячна, правда, — але в трубці вже лунали короткі гудки.

Прийшла в кухню, почала діставати баночки та харчові контейнери, квапливо витягувала продукти, щоб нашвидкуруч зробити щось смачненьке й відвезти Павлу.

Телефон мовчав, Аня почала засмучуватись, та ось, пролунав звук повідомлення. Ура! Леля все-таки не стерво. Краєчком ока подивилася адресу, зробила скриншот та з задоволеною усмішкою почала готувати. Має показати йому, що готова піклуватися.

На годиннику була вже сьома вечора. Аня чекала таксі, щоб з гостинцями поїхати до Паші. Напевно, у нього й в холодильнику зовсім порожньо. Вдягнула святкову синю сукню, що спереду по всій довжині застібається на блискавку. Нехай побачить, що вона жінка, вродлива та небайдужа.

З усмішкою дивилася на пожвавлені вулиці, уявляючи, як гуляє алеєю поруч з Павлом. Різнокольорові ліхтарики та величезні башти на дахах старовинних будівель дарували відчуття затишку й казки посеред великого індустріального міста.

Зупинившись перед воротами, Аня на мить завагалася. Чи не прожене? У вікнах горіло світло, отже він вдома… Натиснула кнопку дзвінка.

Двері відчинилися й на порозі будинку з’явився Павло. Побачив крізь ворота жіночу постать.

— Це Аня! — вигукнула, розуміючи, що він у темряві не впізнає її.

Неквапливими кроками підійшов до калитки, відчинив. Помітив кілька пакетів у руках.

— Що сталося? Вигнали з дому?

— Привезла тобі вечерю.

— Зараз не Різдво, — гаркнув, але не встиг опритомніти, як Аня наполегливо увійшла у двір його дому та впевнено покрокувала до дверей.

— Ходімо, змерзнеш. Та, здається, ти звик до холоду? — жартівливо питаючи, обернулася до нього. — Запалення легенів захотів?

Паша стримався. Зачинив калитку й пішов слідом за дівчиною до хати. Звернув увагу на її ноги в тонких колготках. Хто б казав про запалення? Всміхнувся.

Забравши пакети, відніс їх на кухню. Не допомагаючи гості перевзутись, покликав її зайти.

Несміливо та затамувавши подих, Аня попрямувала на кухню, скинувши чобітки на високих підборах у передпокої.

Вона очікувала побачити «холостяцький безлад». Однак замість цього була приголомшена кристальною чистотою. На великій кухні не було нічого зайвого: ні посуду, ні декору, навіть рушники, й ті з геометричною точністю висіли на стальних гачках. Дивно! Вона завжди уявляла художників трохи іншими, вважаючи, що вони полюбляють «творчий хаос» і байдуже ставлення до порядку.

Павло помітив, що Аня оглядає кухню.

— Очікувала побачити гору немитого посуду, порожні пляшки від алкоголю та недопалки на обідньому столі? — саркастично запитав.

— Так! Аякже, Пашо, саме це. Але я не ревізор, а приїхала нагодувати тебе. Мабуть, харчуєшся лише напівфабрикатами?

Він змовчав. Бо в цьому вона мала рацію. А ще знову змогла відповісти йому на колючість, не видаючи, що їй образливе таке ставлення.

Аня почала діставати з пакетів баночки та викладати їх на стіл, розказуючи, що принесла смачного. Скомандувала поставити на газ чайник.

— Дівчина по холоду їхала до тебе, бог знає звідки, а ти навіть чаєм не пригостиш?