Глава 7. Вибачення

Постіль пахла жінкою та солодкими парфумами. Голова трохи боліла, а тіло нагадувало про крижану воду.

Навколо було тихо й затишно. Велика світла шафа-купе, письмовий стіл, квіти на підвіконні, шпалери з малюнком блідо-рожевих пелюстків. Усе таке жіноче, ніжне, м’яке.

Прислухався. Із сусідньої кімнати лунав приглушений звук телевізора. Повітря було занадто важким, тому Паша поспішив піднятися з ліжка, щоб вийти до брата та Ані.

— Ти прокинувся? — дівчина сиділа на дивані з ноутбуком у руках. На журнальному столику стояв стакан із соком.

— Пити хочеться, — спокійно сказав він.

— Зараз принесу. Іди, вмивайся. Я нагрію тобі їсти, — підвелася й пішла на кухню.

— Я не хочу.

— Треба поїсти гарячого. Так похмілля мине швидше, — вигукнула, гримлячи посудом.

 — А ти звідки знаєш? Досвідчена? — глузливо запитав, відчиняючи настіж вікно, щоб подихати свіжим повітрям.

— Пф, звичайно! А ти як думав? — не образившись, фиркнула Аня, підходячи до чоловіка з чашкою води.

— Що це? — скривився, зробивши ковток.

— Досвідчені ліки, — примружила очі, розглядаючи пом’яте обличчя Павла. — Пий!

Холодний вітер пронизував кімнату. У тиші лунав монотонний голос із новин у телевізорі. Аня дивилася на Павла наче вперше. Так бентежно бути поряд із ним! Блакитні, немов небо очі, стримано, але наполегливо дивилися на дівчину. Здавалося, що він не відчував ні холоду, ні сорому, ні вдячності. Так, це саме той Волков, якого всі знали. Неприступний та байдужий до відчуттів.

— Ходімо їсти, — втрималася від бажання торкнутися чоловічої руки.

Зайшовши в кухню, Павло сів з краю кухонного куточка, обережно поклавши руки зі схрещеними пальцями на стіл.

— Де Олексій?

— Поїхав до тебе за одягом. Ключі були в кишені пальта. Щастя, що вони не загубилися.

— Щастя? — у півтону перепитав, ніби сам до себе.

— Так, щастя. Адже не буде зайвого клопоту з потраплянням додому, — всміхнулась та поставила на стіл тарілку з гарячим супом, хліб, чашку чаю та серветки. — Смачного!

— Не було б клопоту. Взяв би додаткову зв’язку у батьків.

— Розкажеш, як опинився на березі? — Аня проігнорувала гордовитий тон його голосу.

— Напився та й опинився. Що тут незрозумілого? — він повільно ковтав ложку за ложкою смачний суп. Давно такого не їв, навіть скучив за домашніми стравами.

Вона робила собі чай, розуміючи, як складно знайти спільну мову з Павлом. Але не хотіла цього показувати. Не хотіла показувати, що їй шкода його, що хоче підтримати… Не хотіла, і не робила. Тому що знала — цим лише відштовхне.

А так кортіло обійняти широкі плечі… Торкнутися долонями прохолодних рук. По шкірі пробігли мурахи від згадки про дотики до його вологого волосся у таксі. Він зовсім не ідеальний. Недосяжний. Але такий бажаний…

Спершись спиною на холодильник, спостерігала за тим, як Павло їв. Мовчати поряд із ним було важко. У цілковитій тиші напруга між ними лишень зростала.

— Я твої речі випрала. Штани та сорочка вже сухі, а от пальто — ні. Чоботи ще не перевіряла.

— Ти дуже добра. Суп чудовий, дякую, — відсунув порожню тарілку, відчуваючи полегшення.

Пролунав дзвінок у двері. Мабуть, Олексій повернувся. Коли Аня пішла відчиняти двері, Павло поглянув на квадратний годинник на стіні. П’ята вечора.

— Трохи затримався, потрібно було відлучитися у справах, — пояснив хлопець, заходячи на кухню. — Як ти, брате?

— Відмінно, — Павло підвів чорні брови. — Викличеш таксі, поки я буду збиратися?

— Звичайно.

Паша мовчки встав, коли зайшла Аня. Олексій зацікавлено спостерігав за тим, як брат намагався не дивитися їй у вічі.

— Вибач, Олексо, — зніяковіло перепросила й одразу пішла слідом за Пашею до спальні. Зачинивши двері, стала біля стіни й тихо промовила: — Я поставлю одне питання, і можеш їхати…

— На всі чотири, я пам’ятаю, — перебив він.

— Та хоч на десять! Скажи, чому мій номер був у твої останніх набраних дзвінках? Адже ми не розмовляли? — склала руки на грудях, наполегливо дивлячись на Пашу.

— Даси мені переодягнутися? — схопився за край синьої футболки.

— Даси відповідь — так.

Але Павло вже безсоромно стягнув одяг та дістав із сумки нові речі, які привіз брат. Одягнувши джинси, неквапливо застібав ґудзики на сорочці.

— Я чекаю, — гостро сказала, роздивляючись гарну статуру чоловіка. Він знову став «колишнім собою».

— Я не пам’ятаю.

— Брешеш! — грубо відсікла, нервово скинувши довгий хвіст волосся за спину. Павло, схилившись та натягуючи шкарпетки, підвів погляд на Аню.

— Так, брешу! — підійшов до неї надто близько. — Хотів зателефонувати тобі, щоб вибачитись, але передумав. Тому одразу скинув дзвінок.