Глава 7. Вибачення

Постіль пахла жінкою та солодкими парфумами. Голова трохи боліла, а тіло нагадувало про крижану воду.

Навколо було тихо і затишно. Велика світла шафа-купе, письмовий стіл, квіти на підвіконні, шпалери з малюнком блідо-рожевих пелюстків. Усе таке жіноче, ніжне, м’яке.

Павло прислухався. Із сусідньої кімнати лунав приглушений звук телевізора. Повітря було занадто важким, тому чоловік поспішив піднятися з ліжка, щоб вийти до брата та Ані.

— Ти прокинувся? — дівчина сиділа на дивані з ноутбуком у руках. На журнальному столику стояв стакан із соком.

— Пити хочеться, — спокійно сказав Павло.

— Зараз принесу. Йди, вмивайся. Я нагрію тобі їсти.

— Я не хочу.

— Треба поїсти гарячого, щоб похмілля пройшло швидше, — вигукнула Аня з кухні.

 — А ти звідки знаєш? Досвідчена? — глузливо запитав, підійшовши до вікна, аби відчинити й подихати свіжим повітрям.

— Пф, звичайно! А ти як думав? — не образившись, фиркнула Аня, підходячи до чоловіка з чашкою води.

— Що це? — скривився, зробивши ковток.

— Досвідчені ліки, — примружила очі, розглядаючи пом’яте обличчя Павла. — Пий!

Холодний вітер залітав крізь вікно. Монотонний голос із новин щось розказував у тиші. Аня дивилася на Павла наче вперше. Так бентежно бути поряд з ним!

Його блакитні, немов небо очі, стримано, але наполегливо дивилися на дівчину. Здавалося, що він не відчував ні холоду, ні сорому, ні вдячності. Так, це саме той Волков, якого всі знали. Неприступний та байдужий до відчуттів.

— Ходімо їсти, — стрималася від того, щоб торкнутися чоловічої руки.

Зайшовши в кухню, Павло сів з краю кухонного куточка, обережно поклавши руки зі схрещеними пальцями на стіл.

— Де Олексій?

— Поїхав до тебе за одягом. Ключі були в кишені пальта. Щастя, що вони не загубилися.

— Щастя? — у півтону перепитав Павло, ніби сам до себе. Аня обернулася до нього.

— Так, щастя, бо не буде зайвого клопоту з потраплянням додому, — всміхнулась та поставила на стіл тарілку з гарячим супом, хліб, чашку чаю та серветки. — Смачного!

— Взяв би додаткову зв’язку у батьків, — відповів Паша.

— Розкажеш, як опинився на березі? — попри тон його фрази, запитала дівчина.

— Напився та й опинився. Що тут незрозумілого? — він повільно ковтав ложку за ложкою смачний суп. Давно такого не їв, навіть скучив за домашніми стравами.

Аня почала робити собі чай. Розуміла, що їй складно знайти спільну мову з Павлом, але не хотіла цього показувати. Не хотіла показувати, що їй шкода чоловіка, що хоче підтримати… Не хотіла і не робила. Тому що знала — цим вона відштовхне його від себе.

А так кортіло обійняти широкі плечі… Торкнутися долонями прохолодних рук. По шкірі пробігли мурахи від згадування дотиків до його вологого волосся у таксі. Він зовсім не ідеальний. Але такий вродливий та недосяжний.

Спершись спиною об холодильник, Аня спостерігала, як Павло їв. Мовчати поряд з ним було важко. У тиші нависала непомітна, однак, відчутна напруга.

— Я твої речі попрала. Штани та сорочка вже сухі, а от пальто — ні. Чоботи ще не перевіряла.

— Ти дуже добра. Суп чудовий, дякую, — відсунув порожню тарілку, відчувши задоволення і полегшення.

Пролунав дзвінок у двері. Олексій повернувся. Павло поглянув на квадратний годинник на стіні. П’ята вечора.

— Трохи затримався, потрібно було відлучитися у справах, — вибачався хлопець. — Як ти, брате?

— Відмінно, — Павло підвів чорні брови. — Викличеш таксі, поки я буду збиратися?

— Звичайно, — брат зацікавлено спостерігав за тим, як Паша намагався не дивитися в очі Ані.

Коли чоловік вийшов з кухні, дівчина пішла слідом за ним. Зайшла до спальні, зачинивши за собою двері.

— Я поставлю одне питання і можеш їхати…

— На всі чотири, я пам’ятаю, — перебив Павло.

— Та хоч на десять! Скажи, чому мій номер був у твої останніх набраних дзвінках? Адже ми не розмовляли? — склала руки на грудях, наполегливо дивлячись на Пашу.

— Даси мені переодягнутися? — схопився за край синьої футболки.

— Даси відповідь — так.

Але Павло вже безсоромно стягував одяг та діставав з сумки нові речі. Одягнув джинси, сорочку і почав застібати ґудзики.

— Я чекаю, — гостро сказала Аня, роздивляючись гарну статуру чоловіка. Він знов становився колишнім собою.

— Я не пам’ятаю.

— Брешеш! — грубо відсікла, нервово скинувши довгий хвіст волосся за спину. Павло підвів на неї очі, натягуючи шкарпетки.

— Так, брешу! — встав та підійшов до неї, дуже близько. — Я хотів зателефонувати тобі, щоб вибачитись, але передумав і одразу скинув дзвінок.

— Я перед тобою. Можеш виправити ситуацію, — тихіше промовила Аня, відчуваючи, як тремтить її серце від однієї лише присутності Павла поряд. Щоки починали горіти, а у роті пересихало.