Глава 5. Світанок

Міцний сон, який буває лише перед початком світанку, потурбував раптовий телефонний дзвінок. Неохоче потягнувшись рукою до підвіконня, вона, не розплющуючи очей, торкнулася пальцем екрану.

— Так?              

— Алло? Вас турбує капітан поліції Сиротенко. Вашого знайомого було знайдено на пляжі…

— Що? Якого знайомого? — Аня потерла долонею обличчя, намагаючись зібрати сонні думки до купи.

— При чоловікові не було документів. Можливо, ви впізнаєте його за описом? Років тридцять-тридцять п’ять, одягнений в чорне пальто, біла сорочка…

Дівчина злякано підвелася, хапаючись за край ліжка, щоб втримати емоції. Вона вже не чула слів патрульного, серце нібито уповільнило биття.

— Він живий? — ледь чутно, не бажаючи знати відповідь, запитала вона.

— Живий, — видихнула, підіймаючи погляд на стелю, ноги стали важкими від хвилювання. — Ви можете знати такого?

— Це Павло Волков, мій колега. Що сталося? Він поранений?

— Ні. Його знайшли прибиральники біля води. Ви зможете приїхати?

— Звичайно! Кажіть, куди саме? — швидко встала та одразу попрямувала до шафи, діставати речі.

— Коло причалу…

Молодий чоловік лежав біля води, його ноги частково омивали невеликі хвилі Дніпра. Небо ще було темним, лиш на сході трохи з’являлася синява. Поряд, на вологому піску, лежала порожня пляшка з-під міцного бренді. Вона погойдувалася від приливів води, але все одно залишалася коло господаря на березі.

— Дивно, добре вдягнений… — буркотіли жіночки, які знайшли хлопця на пляжі. — Він хоч живий?

Літня прибиральниця тихенько підійшла до лежачого чоловіка та пнула ногою по його чобітку.

— Гей, хлопче? Ти як?

— Та п’яний він! Пішли. Проспиться, розбереться сам, — незадоволено вигукнула колега, скрививши в огиді губи та сховавши руки в кишенях куртки під помаранчевим замурзаним жилетом.

— Ти що? Шкода! Дивись, зовсім молодий, як мій синок. Не можна кидати, пограбують, а ще гірше — потоне. Бач, як близько до води? Чи помре від холоду. Ні, Наталко, телефонуй до поліції…

Наталя Петрівна не стала сперечатись та вже через хвилин десять дивилася, як патрульні приводили до тями чорнявого, забрудненого та наскрізь мокрого п’яницю.

Хлопчина у чорній формі та в’язаній шапці знайшов у кишені пальта телефон. Останні набрані контакти: «брат» і «Аня робота». Зателефонував, але перший не відповів. За другим дзвінком трубку підняла дівчина. Поліціянт з полегшенням видихнув, бо зміна добігала кінця і довго займатися знайденим п’яницею він не хотів.

Вибігаючи з дому, Аня сподівалася, що таксі вже чекало під під’їздом, але машини ще не було. Все ніби діяло проти неї! Схвильовано кружляючи зі сторони в сторону, від власних думок їй ставало все страшніше. Господи, як він опинився вночі на причалі? А може він хотів втопитися? Або його встигли врятувати? Або ні. Адже поліціянт міг не повідомити всього телефоном. Ні! Ні!

Анна відганяла від себе жахливі припущення. Та на її радість, сіре авто повільно під’їхало до самих ніг. У кишені пролунав звук отриманого повідомлення від служби таксі.

— Чому ви так довго? — гнівно запитала водія, гримаючи дверима.

— Ні, не довго, — здивовано відповів чоловік, який ледве встиг загальмувати, як у салон вже стрибнула пасажирка.

— Та поїхали вже! — майже пошепки, але наполегливо сказала Аня, розстібаючи темно-синій пуховик. На дворі було холодно, але її тіло палало від бажання скоріше побачити Павла та дізнатися, чи все з ним гаразд…

Крізь дощову мряку вона бачила мерехтливі вогні машини швидкої допомоги та поліції. Руки затремтіли, а на очі навернулися сльози. Не такою Аня уявляла наступну зустріч з Павлом.

— Ви мені телефонували! Можна? — сміливо покликала чоловіка в поліційній формі. Той обернувся і махнув рукою, вказуючи на берег.

Біля води, на крижаному піску сидів Павло, обхопивши голову обома руками, нібито ховаючись від натиску людей, які оточували в цей момент. Коло нього стояли два медпрацівники, жіночка у помаранчевому жилеті, з вкрай стривоженим обличчям, та ще один молодий хлопець у тонкій шкіряній куртці. Він намагався підняти Павла, але той пручався, так відчайдушно, що аж бив п’ятами об воду.

Ноги застрягали та втопали у піщаному шляху до розлюченого Волкова, який голосно вигукував прохання залишити його. Цікаво, хто цей парубок у куртці?

— Павло! — покликала Аня, не витримавши цього видовища.

Компанія, коло сидячого майже у воді чоловіка, здивовано обернулися до дівчини.

Позаду неї почулося звернення поліціянта з питаннями, але вона не реагувала.

— Павло! Що сталося? — кинулася, впавши перед ним на коліна, попри те, що вологий й холодний пісок одразу намочив джинси.

Волков підвів очі, сумно подивився на Аню, усміхнувся й ліг на спину, розсіяно вдивляючись у небо.

— Панно! Його або до лікарні, або до відділку! — строго скомандував капітан.