Глава 4. Біле та чорне

Снігу цієї зими не було. Туман, вогкість та пронизливий вітер. День наближався до завершення. Аня накинула пуховик й повільно йшла офісом. Побачивши, що Павло теж йде, непомітно пішла позаду. Вийшовши слідом на вулицю, хвилин п'ять не наважувалася покликати його.

— Що я роблю? — прошепотіла вголос та зупинилася біля невеликого кіоску. Купила дві склянки кави й швидше побігла за Павлом.

Прямо перед його спиною зупинилася, важко видихаючи. Він обернувся.

— Анно? — здивовано підняв брову.

Поглянув на скляночки, перевів погляд на зелене світло світлофора, що спалахнуло, та пішов далі, промовчавши. Чортихнувшись, дівчина стиснула губи й знову поспішила наздогнати чоловіка. Йдучи поруч, намагалася не показати виду, що в руки гаряче. Чекала, поки Паша сам відреагує на її присутність.

— Все ще йдеш за мною? — не дивлячись на неї, запитав Паша, піднімаючись на міст, що вів до причалу на набережній.

— Все ще йду… — бадьоро відповіла, протягнувши йому каву.

— Я, здається, відповідав «ні»? — питально поглянув.

— Не викидати ж? — зі смішком сказала Аня, роблячи ковток.

— Викидай.

— Може досить? — голос був занадто різким, навіть скривдженим.

Паша зупинився. Під мостом шумів потік автомагістралі, заглушаючи прискорене дихання, яке дівчина ретельно приховувала. Спина миттєво стала вологою, тіло після довгої напруги несподівано розслабилося, коли Волков захотів узяти скляночку з кавою. Але її руки сіпнулися від дотику його пальців й картонна склянка впевнено полетіла їм під ноги. Вони удвох кілька секунд дивилися донизу, на повиту парою калюжку, що розтікалася й швидко підбиралася до їхнього взуття.

— Добре, що з кришечкою… — видихнувши, пожартувала Аня, поправляючи волосся на плечах.

Несподівано Паша розсміявся. Тихий та майже непомітний, але вона почула його сміх.

— Підемо, я куплю новий, — сміливо й наполегливо, вона взяла Павла під руку та потягнула за собою.

Опустившись сходинками з мосту, вони підійшли до кавового рундука. Паша делікатно зупинив Аню. Купив дві великі склянки капучино, забрав захололу каву з її рук і викинув в урну.

— Дякую, — ласкаво промовила, не помітивши, як розпливлася в усмішці.

Повільно прогулюючись, прийшли на причал. Вітер біля річки був ще холодніший, але Ані було жарко від того, що вона була так близько біля Павла. Чула, як потік повітря доносить до неї його парфум. М'який, деревно-мускусний аромат полонив її свідомість, примушував уявляти, як вона обіймає й міцно притискається обличчям до його шиї.

— Пашко, а що ти робиш завтра ввечері? У мене є запрошення до боулінгу. Складеш компанію?

— Ань, я не потребую співрозмовників або друзів, — спокійно відповів, поставивши склянку на широкі дерев'яні поруччя, пофарбовані колись блакитною фарбою.

— Та і я теж, якщо чесно. Але ти мені давно подобаєшся. То хоч би не спробувати, було б безглуздо.

— Ось так прямо зізнаєшся, що я тобі подобаюся? — холодно запитав Павло, уважно дивлячись в очі Ані.

— А що? — знизала плечима. — Навіть, якщо ти мене зараз проженеш, я не ганьбитимуся ще кілька разів. Так би мовити, рубаю зопалу.

— А вдень? — всміхнувся, нагадавши про свою відмову.

Щоки Анни стали рожевими.

— Отже, вже двічі, — розсміялася, завзято підводячи підборіддя під час сміху.

Довге волосся розвивалося над її плечима, вона безрезультатно намагалася його пригладжувати.

— Я не можу, — різко відповів Павло.

Вираз обличчя миттєво змінився. Він узяв каву, сперся ліктями в поруччя, вдивляючись у сірість дерев Хортиці на протилежному березі.

— Добре. Я піду.

Опустивши голову, Анна кинула склянку в урну, поглянула на спину Паші й, тільки зробила крок, як він схопив її за руку, ненавмисно штовхнувши ліктем свою склянку у темні води Дніпра.

— Ань!

— Все нормально, не хвилюйся. Усі тебе жаліють, а я ні. Звичайно, ти б мені відмовив, — уїдливо сказала, лише зараз звернувши увагу, що він все ще тримав її за руку.

І раптом Паша теж це помітив та вмить зробив крок назад. Дівчина не витримала, підійшла ближче, поклала долоні йому на плечі.

— Послухай, я не хочу тебе скривдити. Ти пережив жахливу трагедію.

— Припини! — строго прошипів.

— Але це було чотири роки тому! У тому, що сталося, немає твоєї провини. Життя триває! Я не думаю, що Маша була б рада побачити тебе таким.

— Я сказав, припини! — прогарчав, гнівно дивлячись на губи Ані.

Як вона сміє говорити йому про це?!

— Пробач!

Стримуючи бажання заплакати, вона плавно провела по рукавах пальта. Торкнулася долонь. Анна стискала його крижані пальці обома руками. Від дотиків, уздовж спини пройшов легкий озноб.

Павло не ворушився. Поглянув на тендітні, але такі гарячі руки дівчини, обхопив її зап'ястя, а потім прибрав свою руку, поспішивши сховати кулак у вогкій кишені пальта.