Глава 4. Біле та чорне

Снігу цієї зими не було. Туман, вогкість та пронизливий вітер. День наближався до завершення. Аня накинула пуховик й повільно пішла офісом. Побачивши, що Павло теж іде, непомітно крокувала позаду. Вийшовши слідом за ним на вулицю, хвилин п'ять не наважувалася покликати.

— Що я роблю? — прошепотіла вголос та зупинилася біля невеликого кіоску. Купила два стаканчики кави й швидше побігла за Павлом.

Прямо перед його спиною зупинилася, важко видихаючи. Він обернувся.

— Анно? — здивовано підняв брову.

Поглянув на каву, перевів погляд на зелене світло світлофора, що спалахнуло, і пішов далі, не зронивши ні слова. Чортихнувшись, дівчина стиснула зуби й знову поспішила наздогнати чоловіка. Ідучи поруч, ігнорувала біль, адже в руки було гаряче. Хотіла дочекатися, поки Паша відреагує на її присутність.

— Усе ще йдеш за мною? — не дивлячись на неї, запитав Паша, піднімаючись на міст, що вів до причалу на набережній.

— Усе ще йду… — бадьоро відповіла, протягнувши йому каву.

— Я, здається, відповідав «ні»? — питально поглянув.

— Не викидати ж? — зі смішком сказала Аня, роблячи ковток.

— Викидай.

— Може досить? — її голос був занадто різким, навіть скривдженим.

Паша зупинився. Під мостом шумів потік автомагістралі, заглушаючи прискорене дихання, яке дівчина ретельно приховувала. Коли Волков вирішив узяти стаканчик з кавою, тіло Ані після довгої напруги несподівано розслабилося… Її руки сіпнулися від дотику його пальців, і картонний стаканчик полетів їм під ноги. Вони удвох кілька секунд дивилися донизу, на повиту парою калюжку, що розтікалася й швидко підбиралася до їхнього взуття.

— Добре, що з кришечкою… — видихнувши, пожартувала Аня, поправляючи волосся на плечах.

Несподівано Паша розсміявся. Тихо та майже непомітно, але вона почула його сміх.

— Ходімо, я куплю нову, — наполегливо взяла Павла під руку та потягнула за собою.

Опустившись сходинками з мосту, вони підійшли до кавового рундука. Паша делікатно зупинив Аню. Купив два великих капучино, забрав захололу каву з її рук та викинув у смітник.

— Дякую, — зніяковіло промовила, не помітивши, як розпливлася в усмішці.

Неспішно прогулюючись, вони прийшли на причал. Холодний вітер біля річки був безжалісним до людей. Але Ані було жарко від присутності поряд Павла. Вона відчувала, як потік повітря доносив до неї його парфум. М'який, деревно-мускусний аромат полонив її свідомість, змушував уявляти, як обіймає та міцно притискається обличчям до шиї чоловіка.

— Пашко, а що ти робиш завтра ввечері? У мене є запрошення до боулінгу. Складеш компанію?

— Аню, я не потребую співрозмовників або друзів, — спокійно відповів, поставивши стакан на широкі дерев'яні поруччя, пофарбовані колись блакитною фарбою.

— Та і я теж, якщо чесно. Але ти мені давно подобаєшся. Тому, було б зовсім безглуздо хоча б не спробувати тебе запросити.

— Ось так відверто зізнаєшся, що я тобі подобаюся? — холодно запитав, уважно поглянувши на дівчину.

— А що? — знизала плечима. — Навіть якщо ти мене зараз проженеш, я не ганьбитимуся ще кілька разів. Так би мовити, рубаю зопалу.

— А вдень? — усміхнувся, нагадавши про свою відмову.

Щоки Анни стали рожевими.

— Отже, уже двічі, — розсміялася, завзято підводячи підборіддя під час сміху.

Волосся розвивалося над її плечима, ніби танцюючи у вихорі холодного повітря. Вона безрезультатно намагалася поправити зачіску. Задивившись на довгі пасма на якусь мить, Павло враз прийшов до тями.

— Я не можу, — різко відповів він.

Вираз обличчя миттєво змінився на минулу байдужість. Паша взяв каву й сперся ліктями в поруччя. Його сумний погляд загубився у сірості дерев Хортиці на протилежному березі.

— Добре. Я піду.

Розчаровано схиливши голову, Аня викинула стаканчик у смітник. Поглянула на спину Паші й, тільки хотіла зробити крок, як він схопив її за руку, ненароком скинувши ліктем свою каву у темні води Дніпра.

— Анно!

— Усе нормально, не хвилюйся! Усі тебе жаліють, а я — ні. Звичайно, ти б мені відмовив, — уїдливо сказала, лише зараз звернувши увагу на те, що він і досі тримав її за руку.

І раптом Паша теж це помітив. Зробив крок назад. Аня не витримала та підійшла до нього, поклавши долоні на широкі плечі.

— Послухай, я не хочу тебе скривдити. Ти пережив жахливу трагедію…

— Припини! — строго прошипів.

— Але це було чотири роки тому! У тому, що сталося, немає твоєї провини. Життя триває! Я не думаю, що Маша хотіла б бачити тебе таким.

— Я сказав, припини! — прогарчав, гнівно дивлячись на губи Ані.

Як вона сміє говорити йому про це?!

— Пробач!

Стримуючи бажання заплакати, вона ковзнула долонями по рукавах його пальта. Стиснула змерзлі чоловічі пальці обома руками. Від дотиків уздовж спини пройшов легкий озноб.