Глава 3. Наш час

Наш час…

Погляд застиг на блакитному екрані. Думки знову поглинули свідомість. Треба було працювати, але Павло зупинився, не помітивши, як пройшла чверть години. Здригнувшись від несподіваного різкого звуку за спиною, він обернувся.

— Пробач, я тебе злякала? — збентежено прошепотіла Анна, піднімаючи теки з підлоги.

— У тебе кров.

— Що? — здивовано глянула зеленими очима.

— Ти розбила коліно.

Павло байдуже подивився на яскраво-червону пляму, що повільно розтікалася крізь тонкі капронові колготки. Мабуть, Анна впала на чорний кахель його кабінету.

— Нічого. Я тільки віддам документи й піду.

— Ні, сідай, — Паша піднявся зі стільця, забрав з рук Ані теки, поклав їх на стіл та відійшов до шафи. — Зараз, у мене є перекис та пластир. Знімай колготки.

— Що?! — голос Анни затнувся, а потім почувся смішок: — Тоді краще прикрити двері. Ти ж не хочеш жартів у наш бік?

Паша обернувся. Жоден м'яз обличчя не здригнувся. Він повільно перевів погляд з усмішки дівчини на її розбите коліно. Дістав пляшечку і коробочку пластиру, підійшов до Ані та віддав їй.

— У такому випадку, тобі краще піти.

Анна чекала подібної реакції, адже всі в офісі знали, що Волков має «гострий язик». Більше ні перед ким не намагався бути ввічливіше або стриманіше. Від життєрадісного й усміхненого хлопця не залишилося й сліду. Чоловік, що так швидко постарів для своїх років, розлютився та перетворився на соціопата. Проте все одно залишався улюбленцем у колективі. Лише притягнути його увагу було з кожним днем важче. Те, що він відповів Ані, стало для неї приємним здивуванням. А ще турбота про її рану… Та яка турбота? Він дав їй перекис і пластир. А вона надумала собі всякого.

— Ти все ще тут? — трохи роздратовано запитав Паша, стоячи біля дверей. — За жіночими ногами з радістю постежать у твоєму відділі. Ну або можеш зробити це в дамській кімнаті. Мені ще пропонувати ідеї, чи сама розберешся?

— Краще б поцікавився, чому так багато тек я тобі принесла, — вигнула брову, без краплі зніяковіння поглянувши Павлу у вічі. — Ти думаєш, що я не зможу відповісти на твої колючості?

Павло відчув легке стискання повітря в грудях. Його вдарило в жар чи від злості, чи від цікавості. Чому Анна говорила з ним таким тоном? Дівчина встала, підійшла та підвела голову, щоб подивитися в очі Паші. Вона так давно про це мріяла!

— Пора опритомніти, Павле. Ніхто не зобов'язаний бути з тобою терплячим.

— Але ти ж терпиш? — посміхнувшись, процідив Паша, поправляючи білосніжний комір сорочки й сідаючи за стіл.

— Що?

Аня розгублено розглядала його плечі, шию та ледь помітну усмішку краєчком губ. Так, він собою задоволений, бо завів співрозмовницю у безвихідь.

— Може, вип'ємо кави в обід?

Тепер здивувався Волков. Її пропозиція змусила відірватися від стосу тек і паперів. Підвівши очі, він швидко подивився на Анну від ніг до голови, відкинувся на спинку стільця й злегка від'їхав на ньому від столу. Мовчав. Щоки колеги, що розхвилювалася, ставали все рум’янішими. Не від болю, що колов у нозі, а від власної сміливості.

— Ні, — раптом відсік Павло, і так поглянув на Анну, що вона одразу усвідомила, який жалюгідний вигляд мала перед ним.

Коли дівчина вибігла з кабінету, не зачинивши дверей, Павло видихнув. Що це було? Анна запросила випити кави. Дивно. Навіщо? Він ніколи з нею не спілкувався близько, лише по роботі короткими фразами. Іноді вони обоє опинялися в кафе, де обідали співробітники фірми. Не більше.

Думки про це тривожили недовго, тому він швидко перемкнувся на документацію про майбутнє замовлення: створення програми для графічного планшета. Цікавий та сучасний проєкт, якраз відповідний до здібностей Паші. І, якщо удача буде на його боці, то після завершення стартуватиме й розробка програми інтерактивного малювання. Довгострокове замовлення, отже буде більше часу на роботу та менше на самотність.                            

Анна забігла в туалет і, упершись руками в холодну раковину, довго дивилася на сіру підлогу під ногами. Хоч би ніхто не побачив її в такому стані! Навіщо так заговорила з ним? Нагрубіянила. Він утратив дружину, він страждає. А вона увірвалася в його закритий простір зі своєю таємною образою за те, що він ніколи її не помічав.

— Анно Соловей! Ти закохана в нього, як малолітня дурепа! — пролунав голос з боку дверей.

Олена, склавши руки на грудях й посміхаючись, дивилася на заплакану колегу. Помітивши коричневу пляшечку з перекисом на поличці біля дзеркала, зацікавлено роздивлялася Анну в пошуках рани.

— І що він тобі сказав? — дістала із сумочки вологі серветки й простягнула Ані.

— Тобі яке діло? — гнівно прошипіла, відвернувшись від настирливої рудоволосої бестії.

— Жінки завжди бачать одна одну наскрізь. І те, як ти дивишся на Волкова, помітно навіть дурням у цьому офісі. Ти проводжаєш його поглядом, стежиш за губами, коли він з кимось говорить. Опускаєш очі, коли думаєш, що він дивиться у твій бік, і важко зітхаєш, коли це виявляється не так…