Глава 2. Затишні посиденьки

Сьогодні вихідний. У будинку знову будуть гості. Настрій чудовий. З'їздивши за покупками, вони заїхали в парк, де на одній із тополь, років одинадцять тому, Павло вирізав ножем серце та напис: Пашка + Машка. Друзі часто їх так і називали, одним суцільним ім'ям Пашкамашка. А щоб розуміти, до кого зверталися, міняли імена місцями — Машкапашка. Це було потішно й смішно, але пара не ображалася. Швидше, це було черговим доказом, що вони дійсно як одне ціле.

Запах їжі заполонив будинок: м'ясо в духовці, картопля по-домашньому, запечена риба, салати. Маша починала накривати великий стіл у вітальні, розставляла посуд і столове приладдя, поступово приносила готові нарізки.

Паша теж порався на кухні. Спостерігаючи за сильними руками чоловіка в чорній футболці та білосніжному фартусі, Маша підійшла до нього. Взяла одну оливку, яку він так ретельно намагався викласти на блюді, і грайливо поглянула в блакитні очі. Павло примружився, клацнувши язиком. Вона піднесла оливку до його губ. Тільки він відкрив рот — прибрала руку. Грала. Дражнила, адже так було цікавіше обом. Знову торкнулася прохолодним плодом до його нижньої губи. Цього разу Паша встиг обхопити її, водночас злегка прикусивши палець дружини. У Маші почервоніли щоки, вона облизала палець, легенько поцілувала чоловіка, і знову випурхнула з кухні.

— Айстро, ти не змінюєшся... — похитав головою, переводячи дихання.

— Але тобі ж подобається? — викрикнула з вітальні Машка. — Чи ні?

Розсміявся, коли вона злякано визирнула з-за одвірка, щоб подивитися на нього.

— Пашко? — в'їдливо покликала. — Відповідай.

— Дуже, Айстро, дуже. Обожнюю! — Маша радісно всміхнулася й підморгнула.

Волков шалено любив свою дружину. Роки йшли, а вона не змінювалася. Така ж запальна, з променистою широкою усмішкою, м'яким, але дзвінким голосом, і шоколадного кольору очима. Струнка, імпульсивна, з почуттям гумору. Паша нестримно хотів бути їй до пари, намагався встигнути й наздогнати, спіймати й не відпускати.

Поруч із нею він був суцільним згустком енергії. А коли хотілося спокою — йшов у майстерню малювати. Тоді Марія ставала як тінь. Не чіпала та не заважала. Непомітно приносила чай або нову пачку сигарет, витирала сліди фарби на його щоках, ледь відчутно цілувала в потилицю і йшла геть… Павло удавав, що не помічав цього. Але завжди відчував ніжні пальці на щоках, теплі руки, які поправляли його волосся, поки малював черговий портрет випадкового перехожого, фантазію або її... свою дружину.

— Ти знову задумався? — вирвав голос Маші зі спогадів. — Про що?

— Навіть поряд з тобою я думаю про тебе.

— Олексій приїхав. Забери його на зупинці, бо холодно, — міцно притулилася до спини коханого, розчулена романтичною фразою в її бік.

Він витер руки рушником, поцілував дружину в носик, і пішов одягатися. Будинок знаходився далеко від міського транспорту, тому щоб Олексій не йшов пішки п'ятнадцять хвилин, Павло забере його на машині.

— Здоров, Олексію! — потиснули руки.

— Привіт, брате!

Олексій Бондаренко — найкращий друг Павла, а ще його двоюрідний брат. Веселун і барабанник відомої місцевої рок-групи. На життя заробляв умілою роботою зварювальним апаратом, міг якісно та майстерно виготовити будь-яке замовлення. Пашка жартував, називаючи брата «брутальним художником по металу».

Зростом трохи нижче Павла, волосся з попелястим відтінком, зелені очі. Вони були схожі, але й такі різні водночас. Олекса — стильний та сучасний, а Паша любив зручність і класику.

— Ух, зима цього року буде люта, — крізь зуби процідив Олексій, потираючи руки та намагаючись зігрітися в машині.

— Зате красиво, — всміхнувся Паша. — Як справи?

— Замовлень немає, тугувато. А так усе в порядку. А ви як з Машкою? Ще не вагітні?

— Ой, — скривився, — не хоче вона поки. Ти знаєш, це болюча тема. Навчання, робота, бла-бла-бла...

— А ти й не наполягаєш? — примружився, намагаючись зрозуміти емоції брата.

— Це має бути обопільним бажанням. У неї йде вгору кар'єра художниці, їй зараз не хочеться зупинятися. Я підтримую. А точніше, я чекаю, — якось холодно промовив Волков.

Олексій важко зітхнув, але нічого не сказав. Усе-таки їм уже двадцять вісім, деякі знайомі двох давно виховували... Але не став втручатися. Їхня сім'я — самі вирішать. Брата лише шкода. Мало зараз мужиків, хто так щиро хоче дітей.

Маша — вона хороша. І Олекса радів, що у Павла вдало склалася доля. Дружина неймовірна, сам розумний, будинок гарний, робота прибуткова. Молодець, Павлуха! Не опускає руки, підіймається вгору. Ні кроку назад! Он, навіть до Америки запрошували, до крутої компанії. Не поїхав. Маша, адже тут навчалася. Як кинути?

«А що я?» — подумав Бондаренко. Квартира наймана, нехай і не дешева, ремонт дорогий, меблі, техніка. Але не своє. Група? Так, група — його життя, але й вона хиталася на межі розпаду кілька років. Конкуренція, ціни на рекламу… Усе це тягнуло вниз. Та й дівчини не було. Усі лише гуляти хочуть. Щоб балував, розважав. А серйозного — нічого.

Ось кине він музику, фірму свою відкриє, буде великі замовлення брати, бізнес налагодить, а не як зараз, від клієнта до клієнта: тому паркан, тому альтанку. Промайнуло в голові, чи це не заздрість? Ні, Пашка — брат. Він рідний, близький, чесний. Це не заздрість — приклад.