Глава 2. Затишні посиденьки

Сьогодні вихідний. У будинку знову будуть гості. Настрій чудовий. З'їздивши за покупками, вони заїхали в парк, де на одній із тополь, років одинадцять тому, Павло вирізав ножем серце і напис «Пашка + Машка». Друзі часто їх так і називали, одним суцільним ім'ям Пашкамашка. А щоб розуміти, до кого зверталися, міняли імена місцями — Машкапашка.

Це було потішно і смішно, але пара не ображалася. Швидше це було черговим доказом, що вони дійсно як єдине ціле.

Запах їжі заполонив будинок. М'ясо в духовці, картопля по-домашньому, запечена риба, салати. Маша починала накривати великий стіл у вітальні, розставляла посуд і столові прибори, поступово приносила готові нарізки.

Паша на кухні порався з оливками. Довго спостерігаючи за сильними руками чоловіка в чорній футболці та білосніжному фартусі, Маша підійшла ближче. Взяла одну оливку, яку він так ретельно намагався укласти на блюді, і грайливо глянула в блакитні очі.

Павло примружився, клацнувши язиком. Взяла наступну і піднесла до його губ. Тільки він відкрив рот, відсунула. Грала. Дражнила. Балувалася, адже так було цікавіше обом. Знову торкнулася прохолодним плодом нижньої губи, цього разу Паша встиг обхопити її, заодно і злегка прикусити палець дружини. У Маші розчервонілися щоки, вона облизала палець, легенько поцілувала чоловіка, і знову випурхнула з кухні.

— Айстро, ти не змінюєшся... — похитав головою Павло, переводячи дихання.

— Але тобі ж подобається? — викрикнула з вітальні Машка. — Чи ні?

Розсміявся, коли вона злякано визирнула з-за одвірка, щоб подивитися на нього.

— Пашко? — в'їдливо покликала. — Відповідай.

— Дуже, Айстро, дуже. Обожнюю! — дівчина радісно всміхнулася, підморгнула і зникла з очей.

Волков шалено любив свою дружину. Роки йшли, а вона не змінювалася. Така ж запальна, з променистою широкою усмішкою, м'яким, але дзвінким голосом, і шоколадного кольору очима.

Струнка, імпульсивна, з почуттям гумору. Паша нестримано хотів бути їй до пари, намагався встигнути й наздогнати, спіймати й не відпускати. Поруч з нею він був суцільним згустком енергії. А коли хотілося спокою, йшов у майстерню малювати.

Тоді Марія ставала як тінь. Не чіпала і не заважала. Непомітно приносила чай або нову пачку сигарет. Витирала сліди фарби на його щоках, ледве відчутно цілувала в потилицю і йшла...

Павло удавав, що не помічав цього. Але завжди відчував ніжні пальці на щоках, теплі руки, які поправляли його волосся, поки він малював черговий портрет випадкового перехожого, фантазію, або її... свою дружину.

— Ти знову задумався? — вирвав голос Маші зі спогадів. — Про що?

— Навіть поряд з тобою, я думаю про тебе.

— Олексійка приїхав. Виїжджай, забери його із зупинки, бо холодно, — міцно притулилася до спини Паші, розчулена красивою фразою в її сторону.

Павло витер руки рушником, поцілував дружину в носик, і пішов одягатися.

Будинок знаходився далеко від міського транспорту і, щоб гість не йшов пішки п'ятнадцять хвилин, він забере його на машині.

— Здоров, Олексію! — потиснули руки.

— Привіт, брате!

Олексій Бондаренко — найкращий друг Павла, а ще його двоюрідний брат. Веселун і барабанщик відомої місцевої рок-групи. На життя заробляв вмілою роботою зварювальним апаратом. Якісно та майстерно міг виготовити металевий шедевр. Пашка жартував, називаючи брата «брутальним художником по металу».

Зростом трохи нижче Павла, волосся з попелястим відтінком, зелені очі. Вони були схожі, але і такі різні водночас. Олекса — стильний і сучасний, а Паша любив зручність і класику.

— Ух, зима цього року буде люта, — прошипів Олексій, потираючи руки, у спробі зігрітися в машині.

— Зате красиво, — всміхнувся Паша. — Як справи?

— Замовлень немає, тугувато. А так, все в порядку. А ви як з Машкою? Ще не вагітні?

— Ой, — скривився Павло, — не хоче вона поки. Ти знаєш, це болюча тема. Навчання, робота, бла-бла-бла...

— А ти й не наполягаєш? — брат примружився, намагаючись зрозуміти емоції Паші.

— Це має бути обопільним бажанням. У неї йде вгору кар'єра художника, їй зараз не хочеться зупинятися. Я підтримую. А точніше, я чекаю, — якось холодно, промовив Волков.

Олексій важко зітхнув, але нічого не сказав. Все-таки їм уже двадцять вісім, деякі знайомі двох давно виховують... Але не став втручатися. Їхня сім'я — самі вирішать. Брата лише шкода. Мало зараз мужиків, хто так щиро хоче дітей.

Маша — вона хороша. І Олесь радів, що у Павла вдало склалася доля. Дружина неймовірна, сам розумний, будинок, робота прибуткова. Молодець, Павлуха! Не опускає руки, підіймається вгору. Ні кроку назад! Он, навіть до Америки запрошували, до крутої компанії. Не поїхав. Маша адже тут навчалася. Як кинути?

«А що я?» — подумав Бондаренко. Квартира наймана, нехай і не дешева, ремонт дорогий, меблі, техніка. Але не своє. Група? Так, група — його життя, але і вона хитається на межі кілька років. Конкуренція, ціни на рекламу… Все це тягне вниз. Та й дівчини немає. Усі лише гуляти хочуть. Щоб балував, розважав. А серйозного — нічого.

Ось кине він музику, фірму свою відкриє, буде великі замовлення брати, бізнес налагодить, а не як зараз, від клієнта до клієнта: тому паркан, тому альтанку. Промайнуло в голові, чи це не заздрість? Ні, Пашка — брат. Він рідний, близький, чесний. Це не заздрість — приклад.