Глава 1. Чотири роки тому...

Чотири роки тому…

Крізь неприкриті дерев'яні жалюзі потрапляли настирливі промені сонця. Вони ніби лоскотали вії, змушуючи розплющити очі. Павлу страшенно хотілося спати. Ледь настав світанок, а його бадьора Айстра вже давно вислизнула з ліжка, щоб приготувати каву й розбудити свого соню улюбленим ароматом.

Айстрою він називав Марію Колеснікову відтоді як вони почали зустрічатися. У перекладі з латинської «Astrum» — зірка. Їй подобалася асоціація з квіткою, але коли Паша сказав, що для нього вона сяє яскравіше, ніж усі зірки в небі, серце піддалося ніжності.

— Пашко, — протяжно, як вона любила, покликала Маша, — поглянь! На вулиці сніг! Усе як у казці!

—  Угу, добре. Зима все-таки, — жіночий захоплений голос розсмішив, але Паша все одно повернувся на бік, натягнувши ковдру на голову.

— Сьома ранку. Час вставати! — вхопила край ковдри й потягнула на себе, змусивши коханого примружити очі. — До нас гості ввечері прийдуть, потрібно продукти купити та стіл накрити. Коли я буду це робити?

Голос Марії був наче ображений. Вона підігнула ноги й сіла біля чоловіка, очікуючи його реакції.

— А чому «я»? — сонно потягнувся, перевертаючись на спину, щоб опинитися обличчям до дружини. — Ми разом приготуємо.

Він примружився, всміхаючись і розглядаючи кучеряве волосся Маші, яке неслухняно підстрибувало на плечах. Її волосся… Кольору темного шоколаду з молочними цівками. Він втрачав розум кожного разу, коли локони тремтіли під час її сміху. Або коли малювала й підколювала зачіску на потилиці, а пасма так і вибивалися на щічки. Тоді Павло підходив до неї, поправляв пасмочко за вушко, і за це отримував швидкоплинний та люблячий поцілунок.

— Добре. Полеж трохи. Я покличу, коли кава буде готова.

Обсмикнула футболку, його футболку на собі, швиденько зав'язала кучерики й, подарувавши повітряний поцілунок чоловікові, втекла на кухню. Паша закинув руки під голову та заплющив повіки, всміхаючись. Який він щасливий!

Вони знали одне одного ще зі школи. Навчалися в одному класі, гуляли в одній компанії, разом ходили на гурток малювання. «Яка дружба!» — дивувалися рідні. «Яка любов!» — казали друзі. Так і виявилося. Любов дала про себе знати років у сімнадцять, коли Павло Волков зрозумів, що рідніше, ніж Маша Колеснікова, у нього нікого не було.

Одружилися у двадцять років. У обох були прекрасні інтелігентні батьки, які підтримали шлюб. Невеликий будиночок залишився Павлу як спадок від дідуся. Вони переїхали, зробили ремонт, внесли в житло затишок і щастя.

Два рази на місяць запрошували до себе в гості друзів: його, потім її. А іноді всіх одразу. Молодість била ключем, вони ніколи не сумували та не були на самоті. Не було зовсім легко, але й важко не було.

Марія — активна, енергійна, здобувала вищу освіту, а Паша, попри творчу натуру, відмінно тямив у комп'ютерах та IT-технологіях. Він уже кілька років працював в успішній фірмі. Але Маша ніколи не сиділа на місці: могла продати картину за суму, рівну його декількох зарплат.

А як Марія малювала! Паша заворожено спостерігав за нею під час створення шедеврів. Її роботи були барвистими, соковитими та до нестями життєрадісними. «Ось дивишся на них — і жити хочеться», — часто говорили знайомі та друзі.

Рідне Запоріжжя — промислового гіганта України, Марія могла намалювати так, що не вірилося, чи правда це їхнє місто? Адже на картині не було густого отруйного смогу, не було брудних вулиць і таких же людей, не було сірості. Лише синява річки й неба, зелень та велич Хортиці. Їй вдавалося зобразити в деталях архітектуру, насичено передати красу пейзажу. А Павло міг малювати тільки людей. І тому навчався у Марії, спостерігав, запам'ятовував. Вона завжди жартувала, що ніколи не намалює однакових очей, і це саме він її може багато чому навчити...

— Пашко, — голосно й завзято покликала Маша з кухні, — кава готова. Чекаю на тебе!

Згадавши, скільки років вони вже разом, а вона як і раніше така ніжна з ним, Паша знову всміхнувся. Вісім років! Вісім років після весілля та одинадцять шкільних. Дев'ятнадцять років він любив цю веселу дівчину.

Паша поправив чорне густе волосся, вмився, гладко виголив щоки. «Скоро тридцятка» — прошепотіла підсвідомість. Поглянувши на себе в дзеркало, він напружив м'язи живота та розім'яв спину. Ну то й що? Усе одно сповнений сил та енергії.

— Тебе чекати, як снігу взимку! — засміялася, обхопивши чоловіка за шию.

Ніжно посмикала за вухо та поцілувала в скроню, стаючи навшпиньки. Він — метр вісімдесят, вона — метр шістдесят сім.

— Дочекалася адже! — кивнув на вікно, за яким кожна гілочка була оповита снігом. — Усе таке біло-синє…

— Чому синє? Блакитне, — одразу заперечила Маша. — Темно-блакитний, трохи сизого. Там тінь падає, і схоже на волошковий...

Павло стояв позаду, роздивляючись разом із нею краєвид з вікна. Потім різко обійняв Айстру, притиснувши міцно до грудей.

— Ти чого, Пашко? — здивовано прошепотіла.

— Нічого. Просто сильно тебе люблю... — вп'явся губами в копицю ароматного волосся на потилиці.

— Хіба це «нічого»? — вивернулася, опинившись обличчям до нього. — Тоді я тебе теж «нічого». Дуже-дуже «нічого»...