Глава 1. Чотири роки тому...

Настирливі промені сонця прослизали крізь неприкриті дерев'яні жалюзі. Вони лоскотали вії, змушуючи яскравим світлом розплющити очі.

— Пашко, — протяжно, як вона любила, покликала Маша, — поглянь! На вулиці сніг! Все як у казці!

Захоплений голос розсмішив Пашу. Він перекинувся на бік, натягнувши ковдру на голову.

—  Угу, добре. Зима все-таки.

Йому страшенно хотілося спати. Ледь настав світанок, а його бадьора Айстра вже вислизнула з ліжка, щоб приготувати каву і розбудити свого соню улюбленим ароматом.

Айстрою Павло називав Марію Колеснікову відтоді, як вони почали зустрічатися. У перекладі з латинської «Astrum» — зірка. Їй, звичайно, подобалася асоціація з квіткою, але коли він сказав, що вона для нього яскравіше, ніж всі зірки в небі, серце піддалося теплій радості та ніжності.

— Пашо, сьома ранку. Час вставати! — Маша вхопила край ковдри й потягнула на себе, змусивши хлопця заплющити сильніше очі. — До нас гості ввечері прийдуть, потрібно продукти купити та стіл накрити. Коли я буду це робити?

Навмисно ображеним тоном пробурчала Маша, сівши на колінах коло чоловіка.

— А чому «я»? — сонно потягнувся, перевертаючись на спину, щоб опинитися обличчям до дружини. — Ми разом приготуємо.

Він примружився, ласкаво всміхаючись і розглядаючи кучеряве волосся Маші, яке неслухняно підстрибувало на плечах від кожного руху тіла. Її волосся… Пофарбоване, немов темний шоколад з молочними цівками. Він не знав, як це називається, але йому дуже подобалося. Пострижене трохи нижче плечей і кучеряве. Маша все шукала нагоди зробити випрямлення, але він не дозволяв. Втрачав розум, коли локони тремтіли під час сміху або коли малювала і підколювала їх на потилиці, а прядки так і вислизали на щічки. Тоді він тихо підходив до неї, поправляв їх за її вушко, щоб не відволікалася від малювання. За це отримував швидкоплинний, але вдячний і люблячий поцілунок.

— Добре. Полеж трохи. Я покличу, коли кава буде готова.

Обсмикнула футболку, його футболку на собі, швиденько зав'язала кучерики і, пославши повітряний поцілунок чоловікові, втекла на кухню. Паша закинув руки під голову та прикрив повіки, задоволено всміхаючись. Який він щасливий!

Вони знали одне одного ще зі школи. Навчалися в одному класі, гуляли в одній компанії, разом ходили на гурток малювання.

«Яка дружба!» — думали рідні. «Яка любов!» — думали друзі. Так і виявилося. Любов дала про себе знати років у сімнадцять, коли Павло Волков зрозумів, що рідніше, ніж Маша Колеснікова у нього нікого немає. Ніхто так не розуміє його, як вона. Ніхто так не підтримає, як вона. А як вона малює! Заворожливо! Геніально!

Він спостерігав за Машею, коли вона створювала шедеври. Її картини були яскравими, барвистими, соковитими і до нестями життєрадісними. «Ось дивишся на них, і жити хочеться», — часто говорили знайомі та друзі.

Рідне Запоріжжя — промислового гіганта України, Марія могла намалювати так, що не вірилося, чи правда це їхнє місто? Адже на картині не було густого отруйного смогу, не було брудних вулиць і таких же людей, не було сірості. Лише синява річки і  неба, зелень і велич Хортиці. Їй вдавалося зобразити в деталях архітектуру, насичено передати красу пейзажу. А Павло міг малювати тільки людей. І тому, навчався у Марії, спостерігав, запам'ятовував. Вона завжди сміялася, що ніколи не намалює однакових очей, і це він її може багато чому навчити...

Так і жили, захоплюючись одне одним, надихаючи і люблячи. *якщо ви читаєте цю книгу не на сайті booknet.ua (букнет) - це означає, що її вкрали у автора*

Одружилися у двадцять років. Невеликий будиночок залишився Павлу як спадок від дідуся. Вони переїхали, разом зробили ремонт, внесли в житло затишок і щастя. У обох були прекрасні сім'ї, інтелігентні. Марія здобувала вищу освіту, а Паша, не дивлячись на творчу натуру, відмінно тямив у комп'ютерах та IT-технологіях, вже кілька років працював в успішній фірмі. Не було зовсім легко, але і важко не було.

Маша — активна, енергійна, не лінива. Ніколи не сиділа на місці. Могла продати свою картину за суму, рівну його декількох зарплат. Тяглися до кращого, як могли.

Два рази на місяць запрошували до себе друзів. Його. Потім її. А іноді всіх відразу! Молодість била ключем, і вони ніколи не сумували та не були на самоті.

— Пашко, — голосно і завзято покликала Маша з кухні, — кава готова. Чекаю тебе!

Згадавши, скільки років вони вже разом, а вона як і раніше така ніжна з ним, Паша знову всміхнувся. Вісім років! Вісім років після весілля та одинадцять шкільних. Дев'ятнадцять років цей хлопчина любить веселу дівчину.

Поглянувши на себе в дзеркало, Паша поправив чорне густе волосся, вмився, гладко виголив щоки. «Скоро тридцять» — прошепотіла підсвідомість, але він втягнув підкачаний живіт, розім'яв спину. Ну і що? Все одно Павло сповнений сил, краси та енергії.

— Тебе чекати, як снігу взимку! — засміялася Маша, обхопивши чоловіка за шию.

Ніжно посмикала за вухо та поцілувала в скроню, підтягуючись на пальчиках. Він — метр вісімдесят, вона — метр шістдесят сім.

— Дочекалася адже! — кивнув на вікно, за яким все яскраво біліло. Кожна гілочка була оповита снігом, легка синява серпанку туману стелилася над деревами.