Пролог

02.01.2019

23:20

Він стояв на бетонній огорожі мосту, широко розкинувши руки та розстібнувши сіре пальто. Ні, Павло не збирався стрибати вниз, де вабив спокій чорної річки, де різноколірні вогні міста танцювали тремтячі танці на поверхні води. Як би Вона могла намалювати їх!

Павло просто дихав. Насичував себе почуттям життя. Страхом смерті. Голосно стукав пульс у скронях, ніби нагадував, що він все ще тут. Заплющивши очі, чоловік не намагався ловити рівновагу. Не вдавав, що втомився, але і не боявся зірватися. Немов у цю мить зникло б все, що так мучило його колись палке серце.

Самотні хмари проносилися над головою, закриваючи впізнавані риси молодого місяця.

Павло підвів погляд у небеса. «Ти там, кохана? Бачиш мене? Привіт!»

Махнувши рукою у висоту, міцніше стиснув кулаки й зціпив зуби. Зажмурив очі. Вдихнув...

— Я тут…

Стрибнув. Гострий біль пронизав п'яти й повільно розплився по всьому тілу. Чоловік нечутними кроками йшов геть, проводячи змерзлими пальцями по колючій фарбі поруччя.

Не озираючись, так само непомітно, як і прийшов, він повертався у світ, де його ніхто більше не чекав.

Паша любив бути на самоті. Відтоді, як загинула дружина, припинив  цікавитися спілкуванням з людьми. Був замкнутий. Небагатослівний. Навіть, іноді грубий.

Прийшовши додому, міг не знімаючи промоклі під дощем туфлі, впасти на застелене ліжко спиною, щоб довго дивитися на білу стелю, чекаючи, коли наречена із царства сну накриє очі пеленою, в якій він зможе потонути й, можливо, зустрітися з Нею.

А якщо гроза за вікном будила чуткий сон, Павло наливав у келих міцного червоного вина та йшов у майстерню, де до самого світанку малював лише одну жінку.

Минали хвилини, місяці, роки, але він не дозволяв заповнити полотно яскравими фарбами. Чорно-білі портрети Марії дбайливо оточували його, захищаючи творіння рук від безжального суспільства, яке настирливо проривалося у темні кути душі художника, де він ретельно зберігав свої страждання.