Пролог

02.01.2019

23:20

Він стояв на бетонній огорожі мосту, широко розвівши руки та розстібнувши сіре пальто. Ні, Павло не збирався стрибати вниз, де вабив спокій чорної річки, де різноколірні вогні міста танцювали на поверхні води. Як би Вона могла намалювати їх…

Павло просто дихав. Насичував себе почуттям життя, страхом смерті. Пульс стукав у скронях, ніби нагадуючи, що серце все ще б'ється. Заплющивши очі, чоловік не намагався утримувати рівновагу. Не вдавав, що втомився, але й не боявся зірватися. Немов у цю мить зникло б усе, що так мучило його колись палке серце.

Хмари закривали ледь помітні риси молодого місяця. Павло підвів погляд у небеса. «Ти там, кохана? Бачиш мене? Привіт!»

Махнувши рукою у висоту, міцніше стиснув кулаки й зціпив зуби. Заплющивши очі, глибоко вдихнув...

— Я тут…

Стрибнув. Гострий біль пронизав п'яти й повільно розплився по всьому тілу. Чоловік нечутними кроками йшов геть, проводячи змерзлими пальцями по колючій фарбі поруччя. Не озираючись, так само непомітно, як і прийшов, він повертався у світ, де його ніхто більше не чекав.

Паша любив бути на самоті. Відтоді, як загинула дружина, спілкування з людьми не цікавило. Був замкнутий. Небагатослівний. Навіть іноді грубий.

Приходячи додому, він, не знімаючи промоклого під дощем взуття, міг упасти спиною на застелене ліжко та довго дивитися на білу стелю, в очікуванні, коли наречена із царства сну накриє його очі пеленою, у якій зможе потонути й, можливо, зустрітися з Нею.

А якщо гроза за вікном позбавляла тривожного сну, наливав у келих міцного червоного вина та йшов у майстерню, де до самого світанку малював лише одну жінку.

Минали хвилини, місяці, роки, але він не наважувався заповнити полотно яскравими фарбами. Чорно-білі портрети Марії дбайливо оточували його, захищаючи творіння рук від безжального суспільства, яке настирливо проривалося у темні кути душі художника, де він ретельно зберігав свої страждання.