Розділ 43. Кіра

Останні тижні перед весіллям пролетіли, мов один яскравий, теплий спалах. Наше життя в новооблаштованій квартирі остаточно перетворилося на приємний, гармонійний хаос, сповнений вибору найменших деталей, постійних обговорень, дзвінків організаторам та передсвяткової метушні. Але це був саме той легкий, світлий хаос, який не виснажував, а щодня наповнював серце неймовірною радістю й передчуттям великого щастя.

Ремонт у квартирі Тео був повністю завершений. Темні, важезні шпалери з дев’яностих, старомодні меблі та похмурий дух минулого залишилися далеко позаду. Тепер наша вітальня дихала простором, м’якими бежевими та піщаними тонами й теплим літнім світлом, що красиво заглядало крізь великі вікна. А в кутку біля вікна ми влаштували мою власну світлу майстерню з мольбертом. Проте найголовніше — на найвиднішому місці, над робочим столом Тео, де стояли його монітори, уже висів той самий портрет «Незнайомця», який я захистила на відмінно в академії. Головний символ нашої віднайденої історії, болю й незламного кохання.

Одного з передвесільних днів ми вирушили обирати сукню. Звісно, я запросила Віку, а після довгих і непростих роздумів наважилася покликати й маму. Вона дуже хвилювалася й ніяковіла, бо все ще відчувала свою провину за роки глухого мовчання й за те, що корилася батькові. Але коли вона зайшла до весільного салону з невеликим, скромним букетом польових квітів і з тремтячою усмішкою подивилася на мене, я зрозуміла — це було єдино правильне рішення. Наш зв’язок відновлювався повільно, без поспіху й тиску, крок за кроком, крізь щирі розмови та поступове зцілення. Батька ми в наше нове життя не запрошували, і це сприймалося як природна межа.

— Боже, Кіро, ти просто мусиш приміряти ось цю! — вигукнула Віка, на весь салон розсуваючи плечики з вбранням і витягуючи з ряду білосніжних суконь витончений варіант із повністю відкритими плечима й струменистим шовковим шлейфом. — Це ж чиста естетика!

Коли я перевдяглася й повільно вийшла з примірочної до великого тристулкового дзеркала, у салоні запанувала абсолютна тиша. Сукня лягла ідеально — лаконічна, вишукана, без зайвого пафосу чи масивних спідниць, але неймовірно ніжна й невагома.

— Дівчинко моя… — прошепотіла мати, хапливо прикривши долонею вуста. В її очах блиснули щирі сльози каяття й радості. — Ти така гарна, Кіро. Якби ти тільки знала, як я мріяла побачити тебе саме такою… справжньою й щасливою.

— Дякую, мамо, — тихо мовила я, підходячи й ніжно беручи її за тремтячі руки. — Я дійсно щаслива. По-справжньому.

Тим часом хлопці мали власну, куди простішу розвагу. Як пізніше, сміючись, розповідав Тео, вони з Максом підбирали свої строгі костюми приблизно хвилин десять: просто зайшли в перший салон, приміряли піджаки за розміром і одразу розрахувалися. А решту дня вони провели за обговоренням нового технологічного стартапу з кібербезпеки та шифрування даних, який вони затіяли разом, сидячи за ноутбуками. Макс, який раніше жартував про «невиправних романтиків», тепер сам не зводив закоханого погляду з Віки, носився з її ідеями щодо кольору серветок і активно допомагав нам з організацією. Вони з Вікою стали просто нерозлучними, і це додавало всій нашій компанії особливого, дружнього затишку.

Увечері, напередодні самого весілля, ми всією четвіркою зібралися на нашій оновленій кухні. На столі стояла гаряча піца з місцевої піцерії, свіжі фрукти й келихи з вином. Ми затишно вмостилися просто на вкритій м’яким килимом підлозі коло відчиненого балкона, звідки віяло прохолодним літнім вечором і п’янким ароматом. 

— Навіть не віриться, що ще в листопаді ти сиділа в тій кав’ярні, малювала «незнайомця»  й думала, що це просто випадковий чувак, який зайшов крізь двері, — з посмішкою мовила Віка, спираючись головою на плече Макса.

— А я сидів за сусіднім столиком, спостерігав за нею, божеволів від щастя, але боявся сказати бодай слово, щоб не налякати її й не нашкодити, — з ніжністю додав Тео, обіймаючи мене за талію й притискаючи до своїх грудей. — Я щодня дякую долі за те, що вона повернула мені моє кохання. За те, що ми витримали ці п’ять років темряви.

— Ну, за найкращого айтівця-кібербезпечника та найталановитішу художницю! — урочисто підняв келих Макс, підморгнувши нам із хитрою усмішкою. — Ви всім довели, що справжні почуття неможливо викреслити жодною брехнею, грошима чи втратою пам’яті.

Ми дзвінко цокнулися келихами, щиро сміючись і згадуючи всі кумедні, безглузді та зворушливі моменти останніх місяців.

Коли Віка з Максом нарешті пішли пізно вночі, ми з Тео залишилися стояти на балконі, обнявшись і споглядаючи нічне місто, залите золотими вогнями.

— Ти хвилюєшся перед завтрашнім днем? — тихо запитав Тео, торкаючись губами моєї шиї й зариваючись носом у волосся.

— Анітрохи, — відповіла я, повертаючись у його міцних обіймах і обхоплюючи руками його шию. — Бо завтра я просто зроблю те, що мала зробити ще п’ять років тому. Я скажу тобі «так».